XVI.
Ми всі — сліпці. Бредемо в майбутнє навпомацки. Зрячі тільки в минуле. Хоч би інтуїцією мацати вірні шляхи!
Смокче її невдоволення, щодалі, то все більше обплутує воно Мар’яну. І яке ж убоге життя створила вона сама собі власними руками! У цім захованім куточку з міщанським затишком. Хатина й канапа. Картопля й дрова. Меляса й мерзлі буряки та всяка інша гидота. І все це зветься господарством, а щоб не думати про нього, краще якнайшвидше заснути.
А загалом, безпросвітня пітьма. О сьомій вже спати, світла нема. Вставати аж о сьомій. Жити, як загнана миша? Ані писнути? От умудрилася: уникнути всього сміливого, гострого, тяжкого. Заради чого? Треба тікати!
Куди? В село? Чи в німецькі покоївки?
Мар’яні вже набрид цей міщанський добробут, захищений Гнатовою довідкою із Будинку Вчених. Їй хочеться втікати від нього безвісти. Та куди? Куди, коли ми всі кріпаки!
А далі? Як бути далі? Коптити небо? Без надбань духових, без буреломів душевних?
Краще сконати десь, ніж так… із копійчаними інтересами. Мар’яна не проти самообмежень, але от — зворотний бік цих обмежень. Втягнулася в копійчані інтереси: принести на плечах двадцять кілограмів картоплі, бо трамваю нема, пшона продати, купити сироватки — і ніяких катаклізмів, катастроф. Копійка вся розрахована, злидні навчають все переносити і… дріб’язковішати.
Нема того становища безвиході, що штовхає на відчайдушні вчинки.
Мар’яна навіть не знає, яке сьогодні число. Дні втратили дату. Світ у цій провінції — здалека. А Мар’яна все ще думає, що попереду складне, різноманітне життя.
Що є причиною цього жалюгідного рослинного існування і чи не можна вирватися з трясовини, яка засмоктала Мар’яну аж по самі вуха? Невже ж Мар’яна хоче дожитись до старости, такої ж мерзенної, як і життя?
Ну, гаразд, Київ, оця закутана в ньому, — провінція. А що ж — кипучий центр? Уфа? Чи може за дротами в німецькому фабричному таборі? Чи може, як Галина, в берлінському міністерстві пропаганди? Оце такі ті можливості, за якими Мар’яна не побігла, а забралася в нірку, як миша, і от не може вже стерпіти свого щастя.
Може Васанта найкраще зробила: пішла в першу лінію вогню, згоріла.
Це так завжди: опановує гризуча, смоктлива нудьга, коли нема небезпек і рішучих поворотів. Так і тепер, Коли вона не кидає всіх сил душі на боротьбу за себе, хоч і яку безталанну, — вона нудить світом. Застигає в непорушності, в безвіллі, в келії…
Усе в огні, людина живе в кошмарах, аж мозок ціпеніє, — поза келією. Поза келією все бурує. Ще вчора тільки чутки: під Сталінградом оточено півмільйонову німецьку армію; німці очистили Кубань і Кавказ; три російські армії в Польщі з'єдналися з партизанами, п’ятдесятитисячна совєтська армія перейшла старий кордон; США щойно вступили в війну… Ще вчора тільки чутки, а сьогодні вже на базарі ходять італійці, продають усе, що мають. Рушницю за сто карбованців і в додачу підбиту білим хутром шинелю за буханку хліба.
— Де дорога на Італію? Я пух-пух мало-мало… Я — італьяшка!
Це ті всі, що покинули фронт під Сталінградом, бо почули від червоних, що в Італії вже революція і без них ділять землю. Яка, справді, одноманітна військова агітація! Всі режими однаково солдатам брешуть, але солдати, — ще дивніше, — всім вірять. Тим часом, «італьяшки» спродують із себе все, навіть білизну, навіть чоботи, щоб встигнути добігти, поки не поділили всієї землі без них.
Мадяри ще й досі тягнуться бічними дорогами, — коні поморені, голодні, самі ледве живі. Але нема щасливіших за них. Вони раді, що вирвалися з того пекла; все там полишали, раді все перетерпіти — аби додому.
Та як побачив Київ евакуйованих із Полтави, із Харкова, як побачив дванадцять ешелонів поранених на вокзалі, як побачив валки селян із Орловщини, Смоленщини, — кожен питає: що то буде? Одна тільки Мар’яна почуває смоктливе незадоволення, з якого нема ніякісінького виходу, цей напад старої своєї нудьги. Їй ще виру треба!
У вир, у вир мені! — так щодня собі каже.
Здається, наче в Льодовому океані крижана гора наскакує, напирає на другу, обоє ламаються, стискують дрібніші брили, розбиваються вщент, — а Мар’яна в своїй нірці нудьгує й витягає ногу з засмоктування обивательщиною.
І от у ці дні прийшла сама до Мар’яни в хату нагода шубовстнути в вир. Саме попід вікнами повзла безконечна мадярська валка, залишаючи кінські трупи, як зайшов до Мар'яни один, їй знаний, чоловік. Кучерявий йому дав Мар'янину адресу.
Мар’яна від свого пшона й сироватки перенеслася раптом у високі орнаментовані залі Райхскомісаряту Україна, що в будинку штабу київської воєнної округи на Банковій. Там же вона бачила цього чоловіка у воєнній німецькій уніформі, може гестапівській? Це ж він їй казав: «3а місяць всі до Німеччини поїдете!»?