— А це що?
— Збираюся.
— Тікати?
— Тобі також не вадить перше, ніж розпакуватися, спакуватися,
— Але дай мені їсти! Я почуваю, що не дійду додому.
Хвилина минуща, а за хвилину не можна оповісти всіх вигуків, всіх новин, які сиплються й валяться на бідних киян з усіх усюд.
XIII.
Хоч вони мають у Кременчуку об одинадцятій годині зійти, але Оксана Артемівна все ж дістала із своїх багажів рожеву пухову ковдру й ладнається передрімати,
— О, вже мама загорнулася у свій пух, все в порядку, — сконстатував Юрко.
А мати його додала:
— Що, що, але хоч не будуть над нами літати бомбардувальники. Вже наближаємось до Черкас.
Та тільки вона це сказала — палубою перебігла хвиля тривоги. Хто гомонів, — примовк. Натомість — шепіт.
— Всім — униз. Наближаються німецькі літаки.
Палуба вмить спорожніла.
— Біле, біле ховайте!
Це вже стосується рожевої ковдри. Оксана Артемівна біжить остання, несучи її поперед себе.
— Що це, ваша найцінніша річ? Чи надієтеся, що як загорнетеся, то й бомба не добереться?
Шум моторів завмирає, люди переключаються на веселий лад. Оксана Артемівна здивовано позирає на свою дорогоцінну кладь.
— Це що? — сміється й вона. — Як же це я її вхопила? Ну, й ну! Оце то втікла! Я думала, що за Київ виїдемо, то й забудемо, що то — війна.
— Вчора увесь час бомбардували всі мости на Дніпрі. Куди ви?
— Там мої речі на палубі.
— Нікому ваші речі тепер не потрібні. Ось під'їжджаємо до мосту, зараз налетять...
Виразний шум моторів. Ніхто не сумнівається — німецькі. Щось гуркає, щось розривається, десь стріляють зенітки. За п’ять хвилин усе вже тихо, ідилічно. Зрештою, пора звикнути до цих щоп’ятихвилинних сполохів.
Почали звикати й до незвичайного Дніпра. На мирних водах, серед піщаних кіс і лозових зарослів раз-у-раз випливали військові катери, замасковані гіллям. Все насторожилося, наїжачилося, кожну хвилину ладне озватися пострілами. По зарослях раз-у-раз перебігали вогники світлових сигналів, а шпигуномани на палубі запевняли вже, що то німцям допомагають диверсанти.
Почали звикати одне до одного. Знайомитись. Розповідати свої історії. Не було нікого без історії. Не було нікого, щоб не розгубив сім’ї.
— Моя дочка з онуками виїхала раніш. Чи знайду я її в Дніпропетровському?
— А мій чоловік зостався в Києві, я теж хотіла ще не їхати, але мені сказали, що це — остання змога. Питаєте, чому чоловік не їхав? Е, він там на спеціяльній роботі…
— Мамо, я вернуся! Я не хочу їхати!
— Нікуди ти не вернешся. Сиди, слухай старших!
— Чи знайде нас батько? Він на фронті, не знає, що ми виїхали.
— Що нас чекає? Кажуть, у поїздах пошесть. Старих батьків кидають помирати на станціях, а самі бояться відстати від ешелона.
Мар’яна дивиться на ці зажурені, прибиті страхом невідомости обличчя й не вірить. Невже це ті самі озвірілі, що отарою тиснулися в пароплав, у браму? Це не вони!
— Їдемо в гості до Джамбула, — жартує Мар’янин бригадир. Наш ешелон направляють до Актюбінська.
— А я чув — до Куйбишева.
— Ні, ось останні відомості: в Саратовську область.
Ніхто не знає, куди везуть. Але все це цікавить Мар’яну вже лише з погляду кольоритности евакуації. Ще година, ще пів — і вона вже поза ешелоном.
Вже знесли до виходу речі. Вже Кременчук. Вже прощається Мар’яна із Славою. З нею одною їй тільки й шкода розставатися, у Слави такий тоскний вираз на обличчі.
— Прощаймося, Славо! Мабуть, вже ніколи не побачимося…
— Не роби цього, Мар’яно! Будемо разом держатися! — жалісливо просить Слава. — Як же мені самій бути серед цих?..
— То сходьмо разом! — благає Мар'яна, — Може як повернемося до Києва, може Мишко там тебе чекає?
Слава похнюплено мовчить. Ще недавно вона жартувала, що це їй видається, ніби екскурсія, а в Дніпропетровському вона напевно зійде, як захочеться їй. Та підходить бригадир Мар’янин, Слава похнюплено мовчить. І йому каже на все добре Мар’яна.
— Як? — з інтонацією, що дереться догори, до найвищої ноти, здивувався бригадир. — То ви не їдете з нами? От тобі й маєш!
Мар’яна дуже зніяковіла. Мар’яна відчула, що винна, що зловлено її на ганебному вчинкові. Він же так сердечно її вмовляє!
— Подумайте тільки, яку страшну дурницю ви робите! Я вам дуже не радив би відриватися від колективу. В такий час? Десь пропадете одна. Ось у Дніпропетровському наздоженемо всіх наших, за вас подбають, приїдемо на місце, станете на роботу…
От, який ласкавий, наче це не він забракував її сценарія і так пихасто колись випровадив із свого кабінету. Виявляється, він знає навіть, що її звуть Мар’яною!