Отже, можна критикувати, бачити безглуздя, але не поворухнутися. Ні туди, ні сюди, сам не може сказати, куди.
— Буду чекати жінки. Я до неї звик уже, зжилися якось…
Скільки їх є таких, — чесних, талановитих, сумлінних, восковоподатливих українських м’якушок! Все критикують, — і ні проти чого не повстають!
Який у інтимному, такий і в суспільному цей Левко. Ні, навіяння його ніжної душі не має сили. Або ти будь друг, або ворог. Він же, якби постала Україна, був би найцінніший робітник, відданий, бо це його стихія. А прийдуть знов її фальсифікувати, — сумлінно буде на те працювати, хоч із душі верне.
І тому Мар’яна не запрошує заходити ще. Вона холодно прощається, коли Левко вже надивився на неї й збирається йти.
Нема такого, як вона хоче, не треба ніякого. Ніжних від великої сили хоче бачити, а не таких, яких ніжність придатна лише на ролю жертви. Хіба вкласти іронію в пісню, що оце прийшла їй на думку:
Ой, жалю, мій жалю,
Великий печалю,
Наїхали гості
З далекого краю.
Наїхали гості,
Та й засіли місце,
Приїхав миленький,
Немає де сісти.
Розсуньтеся, гості,
По всенькії лавці,
Нехай посідають
Давніші коханці…
XXI.
Треба бути дияволом, щоб у цих умовах щось робити. Гнат хоч і не диявол, але намагається ним бути.
Коли в кожному селі шибениця, в самому лише Бородянському районі по сто п’ятдесят чоловік висять, між ними жінки та діти, а всі, що підлягають вивозу до Німеччини, в партизанах, коли через Київ тягнуться безконечні валки зловлених, пливуть на захід ті білі машини, що пливли торік на схід, коли біженці заливають Київ, а вночі з постелі забирають людей і просто в вагон садять, коли в Житомирі великий совєтський десант, а на Поліссі — українські партизани, коли з Німеччини прийшов розпачливий лист від капелі бандуристів, що вона сидить у концтаборі, замість відбувати гастролі, коли ґебітскомісар розбирає школу, щоб будувати собі з тієї цегли віллу на березі Дніпра, — Гнат ладен стати тричі дияволом, В цьому клекоті треба ворушитися.
І Гнат намагався. Скільки разів приходив до тих полохливих самозванців в управі, щоб якось організувати ті рештки культурних сил, що ще не поздихали з голоду, не забрані до Німеччини. “Тепер не час… Треба почекати…” — важно мимрив той пуппе, Мурзученко. Напевно боявся, щоб його не запідозрили німці в „крайньому націоналізмові”, понятті, що більше виглядало б виплодом більшовицької термінології, аніж фашистської. Отже, все був не час, все кришилося в зародку об тупоголову установу „пропаганда абтайлюнґ”.
Аж — як тривога, то й до Бога. Харків здали, а в Києві прикликав той столяр із пропаганди Мурзученка й загадав скликати київські культурні сили. Для цієї урочистості Мурзученко напік мелясників і наварив кави. Дісталось кому чи ні, але столяр із пропаганди жер-жер, ще й у папірчик-загорнув собі та сховав у кишеню. Тоді почав так організовувати київські культурні сили:
— Чи є тут серед вас письменники, але письменники справжні, бо не той письменник, хто написав до газети десять рядків. Хто з вас пише романи? Піднести руки.
— Вірші?
— Новелі?
— Пісні?
— Наукові статті?
Руки підносилися чи й ні, бо таки мало прийшло. І столяр закінчив свою промову словами:
— Я не буду вам казати, чого я вас скликав, а прийдіть у наступну суботу.
Перекладачка те переказувала московською мовою, а Мурзученко також підтримав цей добрий тон. Московською мовою він дивується:
— Я дивуюся: чого наші люди такі інертні? Чого ви не напишете чогось антибільшовицького?
Але нічого йому не помогло. Як не старався Мурзученко перед шефом „пропаганда абтайлюнґ", — столяр із мелясниками в кишені покликав Мурзученка до окремої кімнати й накричав на нього. Чому ці українці нічого не роблять?
— Не хочуть працювати, нездатні, а ви навіть не вмієте їх зібрати!
Справді! Лід під ногами тріснув, німці топляться, а українські культурні діячі чомусь не пишуть нічого антибільшовицького, не рятують свастичного орла.
Отже, після такої спроби, сам Гнат, намагаючись бути дияволом, після ліквідації його районової управи, узявся організувати київські культурні сили. Диявольські здібності мають бути вжиті на те, щоб під виглядом видачі гнилої картоплі та згірклого пшона, під виглядом опрацювання тем для штабу Розенберга, — щоб відбувалися цікаві доповіді, наради та щоб зустрічалися десь люди, обмінювалися думками.
Гнат ще цікавий побачити, яке то враження справить на Мар’яну Бадьора. Цю несподіванку готує він для неї в „День української культури”. Павло Бадьора поїхав до Вінниці на розкопи замучених більшовиками жертв, але вже десь скоро повернеться і в цей день невідмінно буде, бо багато дуже вимагають повторення його цікавих спогадів про Соловки.