— О, ще не скоро, — безпечно відказує Аркадій, — Тоді само покаже… У Харкові он молили, щоб узяли на поїзд, а потім гучномовці три дні кричали, що є вагони, хто хоче виїхати. Німців навіть під час провалу не кидає організованість.
— Абсолютно! Я весною читав у газеті такі одвертості: „Хто б не збирав урожай, а сіяти треба”. І якось тихо, без криків, понукання, соцзмагання, організовано й швидко все засіяне. Якби то вони ще політики були такі, як організатори. А то от… У свій театр не маємо права…
— Їхнього політика, Еріха Коха, на Волині наші хлопці раз зловили. Роздягли, дали селянську подерту свиту, солом’яного бриля, онучі, постоли — та й пустили пішки.
— Я б сказав, — вияв української прекраснодушної ментальности. Безперечно, його треба було знищити, хоч би за ті волинські згарища…
Хто це сказав позад них?
— Ледве догнав вас, — продовжує Роман. — Хай уже німці самі слухають ту оперу.
Авенір не впізнає Романа. Що за маскарад? І коли це він встиг з військового перебратися на цивільного?
— Нехай вас не дивує ця метаморфоза, — зловив погляд Авеніра Аркадій. — Так часом треба. Хоч він — мій заклятий супротивник. Ми з ним, як зустрінемось, то тільки гриземось.
Гумор усе прибував. Заради гостя запеклі друзі не підносили своїх суперечок, хоч воно кожну хвилину вибухало, бо така вже незрозуміла ця епоха, що кожен по-своєму прагне її розшифрувати. А вона загадкою стоїть. І все впирається у думку: чому? Чому ми, — такі багаті, такі талановиті, такі численні, уміємо битися, — чому несемо ярмо?
Вже в хаті один каже: народ несвідомий. Другий, навпаки: інтелігенція в сімнадцятому році була не на висоті, пішла слідом російських революційних рухів. Третій каже: любимо сваритися.
Але це ще в студентстві кожен із них чув. Може хтось що новіше придумав? Може ця розгадка, трохи поетична, що скаже?
— Не вміємо вмирати! — каже Аркадій.
О, вже тепер Віктор рішучо запротестував. Умирати ми вміємо, тільки якби то знали, за що!
— Я знаю двох жінок, що вміли вмерти, але безглуздо. Одна, ваша добра знайома, — звернувся він до Романа, — Олена Теліга умерла так гідно, що дай, Боже, кожному тієї хоробрости. Але ж ця мужня смерть, ця страта палкої, яскраво талановитої особистости, — свідчення провалу нашого, всіх нас.
Роман поворухнувся щось заперечувати, але Віктор ще не закінчив.
— Бо ми сваримося, ділимося на партії й відлами, — чия зверху. Сталін діє пляново. Заплянував здати Україну, понищити, побити все, — є, знищено. А ми думали, що то — безсилість совєтської армії. Ми думали, що гасло нищити — жест відчаю. Ні, то коштом України війна. Отже, більшовики знищили раз, німці, тут хазяюючи, другий раз, а тепер от третій раз перекочується фронт. У німців є така крилата фраза: „Від усіх міст та сіл України зостається умовне поняття”.
Все це правда. Дуже легко так воювати, не жаліючи України. Тільки невже ж це так по-диявольському передбачено?
— Я думаю, що так. Цікава подробиця, яку, мабуть, не всі знають. В перші дні війни з усіх бібліотек зникла книжка „Гітлер проти СССР”. Вилучено. Заборонено. Та в чім річ? Чи щоб не викликати симпатій до Гітлера? Та книжка й не могла викликати, тільки ненависть, бо в ній викладено цю програму, яка сьогодні на наших шкурах виписується. Ні, Сталінові невигідно було, щоб ми знали, він хотів, щоб таки зазнала Україна загладу від Гітлера… Щоб скривавилася, знесиліла, лягла прахом… А ми…
— Ви б помовчали хвилину, літаки… — перебив його Роман, що дуже, може найуважніше, слухав. — Ну, а ми?
— Ми наплодили патріотиків і фашистиків на закордонний лад. Націоналісти повели не дуже розумну політику, зарозуміло не знаючи обставин, себе вважали найсвідомішими, а нас, що пройшли совєтську школу, збільшовизованими. Так не розібравшись, пригорнули шумовиння. От і дурна загибіль… За що? Донцов свою вихованку, екзальтовану поетку, послав вовкові в пащу…
Роман слухав уважно. Хтозна, чи він уже обіцяв собі покропити й Віктора, як колись покропив одного юначка з білявою чуприною? Чи може яка друга думка варилася в його голові? Чи згоден він, що:
— Німці провалилися скандально, але ще більше ви. Це ж був ваш іспит. І ви мусіли його скласти. Щоб от тепер партизанкою керував не політрук, як воно часто, здається, є. Що ж, ви тільки себе вважаєте єдиними носіями національної ідеї, ви не знаєте, як до того колгоспника, тракториста-комсомольця…
Що ще хотів сказати Віктор, невідомо, бо в цю хвилину струснулися стіни. Вибух десь. Бомбардування? Звідки? Напевно, десь знову міни, це буває тепер часто. Одначе, не вадить довідатися.