Що воно за гуркіт? Чи не бомбардування знов десь? То ж недавно оце упала бомба в оперу, друга на Деміївці, третя на Подолі… Може й тепер?
— Може це вже фронт близько? Я бачив сьогодні втікачів з Кременчуга, — трохи занепокоєний Бадьора.
— Ні! — не вірить ані хвилини закореніла киянка, Марія Павлівна. — Базари ломляться від усього, ціни йдуть на спад.
Кияни мають барометр, на нього вони покладаються цілком безпечно. Кругом партизанка, цілі райони з якоюсь іншою владою, в оперу падають бомби, гуркіт гармат щовечора — все те нікого не бентежить, коли базар процвітає.
— Хаїм Гітлер! Хай здохне! — прокинулася з тяжкого забуття хора. Вона ніби слухала, ніби дрімала.
Ну, і Мар’яна все ж цього вечора не прийшла.
XXIV.
Поїзд часом ставав на полі, поліцаї випускали замкнених у товарняках дівчат і вели їх у ярок, до вітру. Окремо — хлопців. Тоді знову заганяли в товарні вагони й засували наглухо двері.
От яким способом вертається Мар’яна до Києва, везучи в клунку цибулю, квасолю, житній хліб і мак. Десь цьому всьому зрадіє Марія Павлівна, що взяла під свій догляд нещасну Оксану Артемівну. Вартість проїзду — півлітра самогону поліцаєві, а за другого півлітра пустили її в той вагон, що не замикається, у якому їдуть самі поліцаї та ще якісь молодиці й чоловіки,
В цьому вагоні повно вантажів. Муку добре видно в мішках, позашиваних циганською голкою, а що самогону й сала не бракує теж, то це написано на лицях. Як то тільки все це (і всі ми) з поїзду вислизне, щоб не половила німецька жандармерія та не пограбувала на станції? Як відбувається таїнство, що всі ці мішки другого дня стоять уже на базарах і перепродуються, — Мар’яні ніхто не каже. Факт фактом: щобільше йде транспортів із рабами, із свиньми, збіжжям, курми, худобою, цукром, то й ціни на базарі нижчі. Транспорти ці й для київських ринків везуть немало.
Київ звик висіти над безоднею цих два роки, звик до думки про моторошний завтрішній день. А він моторошний, з якого боку на нього не глянь, чи з західнього, чи східнього. Але те буде ще колись, а сьогодні Київ вертається до своєї безпечности. Вже навіть згадали, що є пляж. І як це аж два роки, два чудових літа, не бути й разу на Дніпрі? Нехай офіційний пляж тільки для німців, — є багато ще кращих пісків, берегів, заток.
Події страшні, овіяні гарячим подихом політичних і фронтових ситуацій, а Мар’яна, сидячи серед поліцаїв та спекулянтів, обіцяє собі день, коли вона збіжить з Подолу і сяде в якусь моторку. І вона втягнулася в це шалене колесо, найстрашніші події миготять усі разом, не встигають навіть уже вразити, заслонюються все новими, — і все це обгорнуте тяжкими клопотами про насущний. Людина стає просто байдужа, як ось ці дві байдужі репліки поліцаїв побіч: «Он на тому хуторі німець забив жінку й чоловіка, зосталося двоє дітей. Не хотіла давати кабана». — «А в нас знову кругом управи понавішували людей. Партизани забили німця…»
Цікаво, чи відбувся сьогодні „День української культури”? Мар’яна навмисне на цей час зникла із Києва. Гидко. Може й треба, але гидко з німецького дозволу святкувати такий день. Мар’яна не політик, може якраз це й має значення: коли німці валяться, хоч день вирвати. Все одно, й цього не буде, тих доповідей вільного слова.
І хоч утікла, а цікаво їй, як то воно пройшло, які доповіді були, чи інтересні? Чим дишуть? Марія Павлівна розкаже.
Що її тримає, цю Марію Павлівну? Який невгамовний струмінь енергії? Вічно освітлене усмішкою лице. З першого разу, як зустріла її в Гната, то й заполонила Мар’яну вічна молодість цієї революціонерки. Якраз Олег тоді виїжджав до Німеччини, зломлений, занепалий. І якби оця старенька, жебонлива вчителька не попалася випадково на дорозі й не піддала духу одним своїм виглядом, — хтозна, може й Мар’яна з відчаю слідом за Олегом поїхала б… Та й писала б, що працює чотирнадцять годин на добу, коровам хвости зав’язує. А ще ж Мар’яна не знала тоді, що Марія Павлівна втратила дочку. От де гарт! Може вона одна тільки й не стала розбитим кораблем з того покоління, що відходить. З інших самі клепки зосталися.
Прикро тільки, що в одному пункті не співчуває вона, в найдорожчому Мар’яні. Це коли Мар’яна починає розвивати їй свої улюблені ідеї. Насміхається. Лає за несучасність. Жаль! Чомусь Мар’яна вважала, що вона з філософським умом. Жаль. Нема в ній повіву історії, розмаху часу. А чи винна Мар’яна, що її кровно обходить докопатися — хто її предки?