Але вона розгубилася, розгубилася! Не має грошей, не має з собою чого їсти, — але хіба це рація? Справді, яка її рація? Знову навалилася та сила накидуваної на неї чужої волі і знову Мар’яна не може їй опертися. Вже зупиняється пароплав, вже Тополі завдають собі на плечі клунки, а в Мар’яни позаду стоїть думка, що цей представник партійного комітету витлумачить її вчинок, як зраду. „Німців хочете?” — немов говорив своїми проникливими й ласкавими інтонаціями бригадир.
— Я... так, я… — белькотала Мар’яна. — У мене в селі тут рідня, я до них... у Миргород…
— Воля ваша! Даю вам п’ять хвилин на обдумування. — Останні слова звучать сухо, офіційно, шорстко — ба, наказово.
П’яти хвилин навіть забагато. Треба або брати в руки наплечника, або залишитися. Публіка товпиться біля виходу, Оксана Артемівна вже йде мостиком.
Не дозволяють! „Даю вам п’ять хвилин на міркування”, — хоч і з приємною міною, але з сталевими нотками. От Слава, яка доскоцька, та й то їде. Аж пищить, а слухає їх! Невідомо, чим закінчиться це все. А якщо зараз наказу не виконає Мар’яна — не жить тоді їй, не просити собі ласки. І так вона — ізгой, а тоді зовсім зітруть з лиця землі.
Коротко: як сьогодні не тікати на схід, то треба бути готовою до втечі на захід. І повинна це вирішити Мар’яна швидше, як за п’ять хвилин.
За коротку мить зазнала вона незліченні світи переживань. От вона в якомусь Куйбишеві, чи Актюбінську і всі ці, з якими їде, і цей бригадир, і Слава. І слова цього бригадира на мітингу: „Товариші! Всі ті, хто тут із нами, — справді вірні сини соціалістичної батьківщини, нашої сонячної України (звичайно, говориться це російською мовою). Прийшов час на ділі показати, що ми — незламні твердокам’яні більшовики. І ми це показали. Ми готові терпіти всілякі злидні, голод і холод, але не зостатися під фашистською п’ятою. Все найкраще — тут із нами. Залишилися лише буржуазні покидьки, прихвостні фашизму, розкладений елемент, бандити, всі ті що завжди гальмували наше гігантське соціялістичне будівництво. Нам не жаль, що їх нема з нами, нам доводиться радіти, що вони зняли свої маски і не засмічують наші монолітно згуртовані ряди”. Це — парадні слова. Вона, Мар’яна, сидить, почуває себе „безпартійною більшовичкою” в „монолітно згуртованих рядах", а настрій у неї ще зранку зіпсований, гнилий, як осіння погода. Вона три години мокла в черзі за пшоняним кандьором, що роздають біженцям. Вона знає, що цей бригадир і всі ці парадні промовці харчуються в закритій їдальні, носять з таємного закритого розподільника нівроку собі пайки. Вони живуть не в бараках на нарах, як Мар'яна, а мають у місті прекрасно обставлені „квартирки” в новобудовах.
Отак воно стало все увіч перед очима. Вся сіра, убога, фальшива і нудна радянська дійсність. В кожному місті й містечку — вулиця Леніна і його простягнута рука на площі, в кожному селі — колгосп імени Сталіна і канцелярія із плякатами, засидженими мухами; в кожній їдальні — одне й те ж меню, в кожнім підприємстві — „догнать і перегнать”, „виполніть і перевиполніть”. Від такої безперспективности й нудоти найкращий порятунок — під німецькі бомби.
Мало вона цієї нудоти надихалася? До одуру! Чи варто для такого майбутнього жити?
Ні, як тікати, то вже краще на захід! Хоч побачити — від чого нас так відгороджуть.
Так от же Мар’яна не через п’ять хвилин, а через п’ять секунд відповідає бригадирові, як муштрований солдат:
— Лишаюся з вами.
— Правильно! — з найвищими інтонаціями потряс ентузіястично руку Мар'яні бригадир. — І не думайте більше відставати від нас, бо буде лихо!
Він значущо підніс догори пальця.
Пароплав уже відчалює від Кременчука. Стріляють зенітки, гуде небо бомбардувальниками, щось вибухає. Чи вони вже за мостом, чи ще тільки перед ним?
І навіть не попрощалася Мар’яна з доброю людиною, яка хотіла їй добра.
XIV.
Мирон і Льоля працюють, аж курить.
— Мамо, виглянь там у вікно, чи ніхто не йде! Боже, скільки землі, треба ж її якось винести… — бідкається Льоля.
— Увечорі винесемо, — відповідає Мирон із ями.
— Може я зараз трохи?
— Але де ти будеш викидати? Побачать же… Догадаються.
— Я вчора розкидала по дорозі. Непомітно.
Мирон трудиться в поті чола. Яма під підлогою в кухні уже досить велика, йому по пояс. Та нема ось куди подіти землі. Льоля хоче виносити зараз, але вдень, як правило, вони не виносять, щоб не догадалися сусіди. То ж із льохом затримка.
Щиру свою працю Мирон підкріплює такими міркуваннями впівголос:
— Чого це нам невідмінно триматися з москалями? Само ж вчення Інтернаціоналу ставить нарівні всі нації. І як вибирати, то хоч хазяїна хорошого, а не такого, що палить і все винищує.