І опікуни держать його чотири години, багато дружніх розмов перепливло за цей час, а Гнат стає усе сміливішим, усе певнішим себе. Нічорта вони не знають! Гість із Львова може спокійно ще цю ніч ночувати в нього.
XXVI.
Вікна в Мирона й Льолі затемнені так, що жадна щілинка не викаже електрики. Вона крадена, у всіх сусідів — мікроскопічні комбінації каганця й гасової лямпочки.
І ніхто не сказав би, дивлячись на ці чорні вікна, як то ллється через вінця життя за ними. Льоля від якогось часу полюбила гостей і добірні вечері. Хоч би маленьку ілюзію… «Як то нам було колись добре, а ми не знали»… Миронові справи блискучі, більшовики ще не прийшли, а німцям не до того тепер, щоб псувати радість буття київського кербуда.
Проте, тут нема нікого, хто був би задоволений і хотів спинити хвилину. Незадоволений навіть піп Помазанов, який ось, на загальну заздрість товариства, розповідає, як то йому в селі, мов святому, баби голову змивають та в чисту постіль кладуть. Із обуренням він розказує:
— На іхнєй мовє я сказал ім проповєдь. „Люди добрі, тут серед вас є пройдисвіт, так гоніть його, самосвята. Розступіться, дайте йому дорогу, хай вийде із церкви. Чого він тут каламутить народ?” А он не ідьот. «Вон атсюдова, чтоб і духу твоєго тут нє било». — „Та чого ви так, батюшко?” — „Разґаварівать нє хачу!” — „Та, благочинний, я ж нічого!” — „Я — священнік, а ти — свінья! Вон атсюдава!”
Деякі тут згадують Помазанова, як він, завзятий активіст, бігав нещодавно технологом випікання хліба на завод, як не раз бився із своєю жінкою і називав її вуличними словами. Але успіхи теперішнього благочинного затьмарюють спогади. От і про обід ніколи не турбується, його годує все село, кличуть навипередки, несуть усе до хати, він ще й додому возить даровані блага. Зовсім невигідно жінці в селі появлятися,
— Ну, й повезло ж вам! — радіє Льолина мама, а в перекладі на мову спогадів: „Це Помазанов! Ви подумайте! І везе ж такому! Він не має права й попом бути, ви спитайте, чи вінчався він із своєю жінкою? Вона ж комсомолка!”
Але на селі всі вважають його за неземну, ангелоподібну святу людину. Він із кожним, навіть із дитиною, говорить тихо, лагідно, побожно, з такою єлейною усмішечкою на устах. Правильний піп!
Ну, ви подумайте! Це — Помазанов! Кішку сокирою зарубав. І везе ж таким!
„Правильний піп” не помічає заздрости, він бачить тільки співчуття і подив на лицях,
— Я до ніх умєю браться. Прієду в село. „Яка церква?” — „Та українська!” — „А чому не слав’янська, як з дідів-прадідів?” — „Та хтозна, тут зібралася кучка та й… Нема кому взятися…” — „Нічого, я ось до них візьмуся!”
Далі йде повість, як то він брався. Насамперед, переобрав церковного старосту. А старий староста не віддає ключів від церкви. Благочинний Помазанов до районової управи приходить уже в рясі. Голова районової управи борониться: „Ми хочемо національної церкви”. Аванпост совєтської підпільної влади в рясі все ж почуває під ногами твердий ґрунт. „Церковь атдєлєна ат ґасударства, ми в палітіку нє мєшаємся, молімся і толька. А єслі ви хатітє національной церкві, так пайдітє к немцам і прасітє іх. Я думал, что ґалава вам дана для мислі, а нє для інова чево та!” Однодумців він знаходить у поліції. Поліція поїхала відбирати ключі в старости національної церкви з такими словами: „Поїдемо, відберемо, ще й наб’ємо!”
Піп почуває себе твердо, перспективно. Якраз надходить час висловити те, чого не наважувалися раніш.
— Да какая там мова? "Самопер попер до мордописні”. Хами! Нєнавіжу іх, нічево нет хуже, как украінци! Слава Богу, уже скоро придут наші, покажут ім украінцев!
— І дєйствітєльно! Что ім прі царе надо било? Хлєб, сало било, і учіться ані маглі, только нє хотєлі…
Забули, як переховувалися в льохах та вичікували зміни влади, а всі ж певні були, що то буде український уряд. Сам навіть Мирон забув свій афоризм про „тупоголового бандита, грузинського нальотчика, дурака набитого” і каже:
— Сталін? Це ж голова! Геніяльна людина, нєт, ви нє смєйтєсь! Більшовики наступають тому, що сам Сталін приїхав на фронт.
Льох ще не відіграв до кінця своєї ролі. Настрій у затишній, залитій світлом електрики і заповненій достатком, кімнаті диктується з льоху, з тієї скриньки, за яку вішають німці, та підправляється вістками про партизанку навколо Києва. Що за партизанка, яка, — ще ніхто не каже, але Помазанов чув: у сусідньому селі прийшли до священика, навантажили на підводу все, що було, з хати. Він просить хоч що-небудь залишити, а вони кажуть: „Лишаємо ж тобі хреста й рясу, — чого ж тобі ще треба?"