Тому деяким дисонансом звучать слова:
— Ах, ти Сталінгітлер!
Це Льолина мама піймала кота, що заліз у ринку з холодцем. Щоб загладити дотеп, який став явно неблагонадійним, хоч ще буквально вчора було якраз до місця обох лаяти, мати каже:
— Ви ще не бачили такого кота, як у нас. Як розхвилюється, то ми йому даємо пити валер’янку. А як зачує совєтського літака, то зараз біжить у окоп-«щілину».
Льоля встановлює рівновагу, порушену невдалим маминим дотепом.
— Хто відгадає загадку? Гіглер добився успіху за півтора року, а Сталін старався двадцять три роки і не міг добитися?
— Якого?
— Відгадайте!
Відгадують навипередки.
— Не стало черг.
— На що? На той страшний хліб? В Ленінграді спеціяльна комісія працює над вивченням того хліба, що дають німці Києву. Худобу хазяїн тим не годує, чим годують столицю України німці. Он на базарі помер якийсь старий. Думали, з голоду. А розтин тіла показав, що в нього всі стінки шлунку були обкладені остюками й просяною лускою…
— Гітлер найкраща доярка Совєтського Союзу.
Цим разом вгадує Максим, який із цікавістю помовкує. Хоч він і вважається майже женихом молоденької Жені, тільки в такім інтимнім товаристві за чаркою вперше. Можливо, що своїм хомоневіруючим скептицизмом він і якраз підходить до товариства. Тут також нічим не захоплюються, лають усе, все бачать з вивороту. Проте, Максим також не вгадав. Це старе. Це було модне перед війною, коли ми виконували договір із Німеччиною й гатили йому все, що було в нас найкраще. Хіба забракували що німецькі експерти, то вже в наших порожніх крамницях з’являлося. Видоїв тоді Гітлер СССР по-стахановському. Ну, але це старе.
— Ніхто не вгадає?
— Я! Гітлер винищив найбільше людей.
Шістнадцятилітня Женя також цікавиться політикою. Не диво, як увесь час треба труситися, щоб не попасти до Німеччини, хоч батько й кербуд.
Уже не згоден Максим.
— А вінницькі розкопи? А голод?
— Я щось не вірю у вінницькі розкопи. То — німецька пропаганда, — кривиться Льоля.
— Як? Та стільки людей бачили усе те! Трупи, зотлілу одежу, родичів, що впізнавали своїх…
— Ну, що ж! Були вороги народу, от і розстріляні, — майже холодно каже Льоля. Мабуть, це помилка — запросити Максима на вечерю,
Максим ще почуває на собі єдину благодать німецького лихоліття, свободу думки, він питає:
— Та й чого ж це так багато ворогів народу, тільки в одній Вінниці, самих селян десять тисяч? Це ж — народня влада.
— Прийдуть більшовики, — будуть робити інші розкопи.
І Льоля забула, що вона виглядала німців, як Бога. Навпаки, вона твердо пам’ятає, де закопала Миронів партквиток. Втім, для відчіпного, вона додає:
— Всі вони однакові.
Максим зрозумів, що можна обстоювати свою думку й не впадати в разючий дисонанс.
— В ту яму не потрапив кожен із нас тільки випадково.
А про себе додав:
«Такі дамочки найстрашніші. Чи їм хоч Росія, більшовики милі? Патріоти… своєї власної шкури. Скільки вони беруть за кожного „ворога народу"?»
Але Максим не дивується матері. Та ось і ця, Женя чорноока, вже молодше покоління, і вона пискає:
— Терпеть не маґу українского язика! Я умею, но не нравітся. Как-то грубо виходіт…
— Що ж то за українська інтелігенція, яка своєї не вживає, а говорить чужою мовою? — спитався отак Максим.
— Чужой? Русскіє нам чужіє? Разве немци нам бліже? — задерикувато цвікає Женя. Вона тільки не каже: «вам бліже».
Ні, не прийдеться Максимові й тут одружитися!
— Ну, ґаспада, хто ж відгадає загадку, — приводить всіх до пам’яті Льолина мама.
Аж замовкли на хвилину. Аж почули гудіння. Літаки, чи що?
Пес підняв голову, наставив вуха. Кинувся до дверей, пробує відчинити їх лапою. Кіт Сталінгітлер настуручився і готується вискочити в двері, як відчинять,
— Літаки! Совєтські літаки…
— Світло!
— Спокійно! Я йду подивитися, — гостинно закомандував Мирон. — Я зараз!
— Я також… Я також…
Кімната наповнюється щораз більшим гудінням, аж стіни дрижать, про який там спокій може бути мова? В темряві, натикаючись одне на одного, на розставлені стільці, висипалися надвір. Небо, що звечора було засіяне зорями, тепер затяглося хмарами. Повітря наповнене гудінням, не чути власного слова.
Небо дихає тисячоритмово, реве, а очі всіх приковані до незвичайного світила. Над Києвом спалахнуло кругле нічне сонце, а з нього висоталося ще чотири. І всі п’ять апокаліптичних страховищ так розвиднили все, так зловісно, що люди тікають від самого нього — в коридори, бодай у сінечка, аби не бачило воно нас.