В ревіння незчисленних моторів почало напливати інше, повітря не могло вже вмістити стільки свисту, грому, гуркоту, вибухів, брязкоту скла, тріску розвернутих будинків, — не потовпиться це ні в уяві, ні в стихії природи. Повітря шукає виходу, забиває дух, не знати, чи тікати… куди тікати? Чи є рятунок у цім пеклі на землі? Ті „щілини”, що копали два роки тому, позаростали давно, позасувалися, ні разу не вживані для такої мети, як сьогодні. І як до них бігти, коли хвилі гуркоту сунуть одна за другою. Отак, кого де застало, там і бігали — по подвір’ях, у садочках, у коридорах, у підвали і з підвалів назад.
Рівно дві години, від дев’ятої до одинадцятої, без перерви сипалися на Київ рідні бомби. Може син-пілот натискав ногою бомбову педаль, а думав про матір, на яку та бомба впаде? А потім непотовплене в повітрі раптом ущухло, раптом стало тихо і темно, — тільки заграви натомість розцвілися і криваво відсвічували на захмареному, похмуро-осінньому, щойно зґвалтованому небі.
Це був якраз слушний момент, Мирон відгадав загадку.
— Я знав, тільки хотів побачити, чи хто з вас угадає. Отже, Гітлер за півтора року примусив нас полюбити радянську владу, а Сталін старався двадцять три роки й нічого в нього не виходило…
У відповідь на це Максим, ще користаючись останніми, мабуть, можливостями вільного слова, заспівав пісню радянського пілота:
— «Любімий ґород может спать спокойно»… Як вам здається, це ж не менш, як тисяча літаків висипала свої бомби на Київ?
— Ну, слава Богу, вже недовго, — помолився Помазанов. — Підемо до хати, чи як? Як не обсипалася штукатурка в ваш холодець, то перекурім ето дело, запйом?
XXVII.
— Оце все, що я знаю про кінець Васанти, половецької княжни Чагрович, — скінчила Мар’яна. — А тепер…
Вона встала й стілець загрозливо гримнув по підлозі.
— А тепер я хочу знати: котрий з вас двох її загубив?
Встав і Павло Бадьора. Пройшов до вікна і сперся об підвіконня, так і не скидаючи свого наопашки пальта.
Роман Чагир скидав і знову одягав, скидав і знову одягав білу шкіряну рукавичку. Сонце надвечір’я, ледве торкнувшись рудої Павлової щетини на щоці, переломлювалося в шкельцях пенсне та на срібних відзнаках німецької уніформи. Пенсне Романові явно заважало, він його скинув.
Комусь із них двох треба відповісти на руба поставлене питання. Офіцер і бродяга чекають.
Блискучий офіцер остаточно зірвав білу рукавичку, вона відлетіла геть аж у темний куток. Він теж устав, долоня лягла на стіл, хруснуло щойно покладене там пенсне.
— Це я маю запитати у цього комсомольця з Розкішної. Нащо ти збільшовизував мені сестру? Ти був певний, що мене вбили червоні собаки? Але я прийшов…
Питання це ще страшніше, ніж попереднє, Павло мусить відповідати. Як це так, що його учениця політграмоти загинула в підвалах гестапо за більшовицьку ідею, а він, той, що вклав їй у душу цю ідею, той, що з червоними собаками ловив в ім’я цієї ідеї Романа, — ходить по світі, стоїть тут віч-на-віч? Мертві встають із гробу, щоб помститися.
Павло скрипнув зубами.
— І ти — мене питаєш?
— Я питаю.
— І ти смієш мене питати, у цій німецькій шкурі, Юдо? Іди, помагай вішати, ловити твоїх родичів, палити села. Іди, наводь німців на Україну!
— Я служу Україні, не смієш! — зблід Роман, аж губи побіліли.
Павло регочеться злісно, довго.
— Хто, ти? У берлінській кав’ярні? А п’ятнадцять років заслання! П’ятнадцять років покути за юнацьку віру це не мрії про вигадану за німецькі гроші, уявну Україну. П’ятнадцять років поправляє нас сувора страшна каторга і вчить. А ти тільки по п’ятах німецької армії прийшов і уявив себе героєм, революціонером!
— Мовчи, большевицька собако! Подивись на руки, он кров українська на них…
— Ха-ха! А хто ж розстрілює на Донбасі українських робітників? Прийшли годувати нас запліснявілими консервами з фашистсько-шовіністичного падла?
— Мовчи, зраднику!
— Хто зрадник?
Відстань між ворогами зменшувалася, вони зближалися, притягувані один до одного магнетом страшної зненависти.
— Ви обоє страшні! — прикрикнула на них Мар’яна. — Я вас зовсім-зовсім не про те питаю. Я питаю про людську душу, хто душу її вбив? А ви знову із своєю дурнуватою політикою. Киньте ножі!
Ножі були в очах. Від Мар’яниного окрику офіцер і бродяга розійшлися. Бродяга знову оперся ліктем об підвіконня, офіцер знову сів. Темрява запливала в кімнату, всі троє навіть забули, що треба хоч каганця засвітити.