Гудіння за вікном щоразу збільшувалося. Поки кидалися ножами фашист і більшовик, — вони нічого не чули. В цю хвилину, як Мар’яна кінчала —
—… чому цю селянську дівчину такий відчай проймав? Чому три рази накладала вона на себе руки?.. — кімнату залило моторошне фантастичне світло.
І ніхто з них трьох, збомбардованих щойно, не помічав того нічного сонця, хоч воно в усі закутки зазирало, відкрило в кутку білу рукавичку… в усі закутки навіть душі людської. Ніхто не помічав пекла в небі й на землі. Мар’яна, що так довго себе питала про Васантину загадку, не могла ні бачити, ні чути нічого, крім своїх „чому”. Вона в цім пекельнім світлі ракет бачила пом’яту, розбиту Васантину постать, виведену з підвалу, безумні очі в синяках, розкуйовджене чорне волосся…Трагічна мучениця. З юних літ трагічна.
— Вона назвала мене раз зрадницею. За що ж вона, за яку батьківщину, прийняла муки? За ілюзію? Коли ж вона увірувала в неї, як ми разом росли, разом шукали майбутньої України? І я, що так добре її знаю, у вас питаю. І ви повинні мені відповісти. Хтось із вас винен.
Вороги мовчали.
— Ви засліплені, — почекавши даремно відповіді, сказала знову Мар’яна. — От може зараз упаде сюди бомба, і доля, сам Господь, покаже, хто винен. Чи ви не хочете, щоб я говорила далі? Чи може утікаймо, ховаймося?
— Ні, ти мусиш усе, що маєш, сказати, — заступив їй дорогу Роман. Він не помічав уже, що й Мар’яні говорить „ти”.
— То гаразд! — блиснула вона очима в його бік. — Пам’ятайте, ви просили мене говорити. Чого ти ховаєш своє обличчя, Павле? Сідай, ось твоє місце,
Павло покірно сів за столом третій.
— Васанта мучениця. Мучениця, насамперед, своєї надвередженої психіки. І хоч я була близька, дуже близька, я думала, що вона — я, я — вона, але причини цього душевного каліцтва так і не знаю.
Брязнули жалібно шибки, посипалася з стін штукатурка.
— Може ми зійдемо вже вниз? — знову перебила себе Мар'яна,
— Ні, говори! — рішучо притиснув Павло.
Але говорити в грюкоті важко, треба кричати. І Мар’яна кричала:
— Що це за туга… не туга, а відчай душі проймав її раз-у-раз? Вона, така швидкосприйнятлива, така гостра розумом, — гинула від зневіри в себе. Тоді вона відходила від життя. І…
Тут Мар’яна задумалася. Павза, насичена вибухами й туркотами цієї диявольської ночі, ставала нестерпна.
— Говори! — наказав похмуро Роман.
— І я не знаю… Невже тільки з юнацької невіри в свої інтелектуальні здібності? А може… — Мар’яна вагається, однак перемогла себе. — Одверто, так одверто! Треба вже це сказати вам, — її першим коханцям, — що їх у неї не бракувало ніколи. Кращих, поганших, розумних і дурних, лисих, товстих, юнаків і стариганів… І якби вона хотіла заміж… Боже мій! В дев'ятнадцять років вона труїлася, а як же тоді закоханий був у неїїї наречений!
— Хто?
— Це неважно. Вона з ним не одружилася.
— Говори!
Ракета згасла. Стало тихо, чути тільки тривожні голоси внизу на вулиці.
— Я часто думаю, — все тихше й тихше Мар’яна, — Ця профанація нам даного божеського квітування плоті не проходить безслідно для душі. Легковажність, неперебірливість, любовний спорт йдуть у парі з розтлінням душі. Вона мені сказала раз, що вона влаштовується, — це про кохання була в нас мова.
Щораз тихше й тихше говорить Мар’яна.
— Може вона найперша бачила те розтління і це її ясновидіння оберталося невірою в себе? Я часто думаю: чому, нащо є прагнення до чогось вищого, коли нема здійснення? Чи не це її трагедія? А те, вище, могло тільки з наших національних пуп’янків, — хочете, назвіть їх традицією, — розвинутися. І воно убите. Ви мене чуєте?.. Ті намагання відібрати собі життя… сексуальна нестійкість… А розум те реєструє й засуджує, і всі від матерів, від глибини віків закони те засуджують. І каже сама душа до себе: „Нічого з мене не буде!” А як не буде, то треба виходити з життя. Тоді — знову цей небезпечний любовний спорт і знову незаповнення, бо вища духово була за тих, якими вона менджувала…
Мар'яна крикнула:
— Хто її надвередив? Хто зламав це ніжне стебло?
Стало тихо, моторошно тихо. Із тиші випливають…
… розкошанські сади, перелази, левади, криві тінисті вулички. Пісня з ярів:
Ой, дівчино, повна рожо,
Чи сватати можна?
Козаченьку, барвіночку,
Хоч у неділечку…
Прогімназія, вечірка, вальс, веранда, летючий білий метелик, струнка легенька чотирнадцятилітня Васанта. Безупинна посмішка від вуха до вуха, літня ніч, дурман жасміну… І любила вона цю пісню.
Ой, не можна, козаченьку,
До осени ждати,
Трапляються добрі люди,
Віддасть мене мати…