Що ж, вони ретельно перевиконують завдання, заповіджене „батьком народів”, блискучо розпочате завмагами, директорами та бюрократичною верхівкою, — щоб нічого не дісталося німцеві.
Німецькі вояки й цим не цікавляться, вони мають свій асортимент. Кожен із них щось несе для свого фронтового вжитку: патефона, гарненьку подушечку. Один, насвистуючи мелодію „Любімий ґород может спать спокойно…” несе два вазончики. У другого—течка з нотами.
Все було б дуже добре, тільки вже другого дня Роза з Мар’яною йшли, зустріли Розиного знайомого, технолога до випікання хліба, Помазанова. Він згірчено показав на оголошення, надряпане від руки олівцем. „Всі росіяни повинні здати радіоапарати назад, а користуватися ними мають право лише німці й українці”.
— То я так ждав німців, на всю вулицю досадував він, — а тепер я — русскій, вони мені відмовляють у правах?..
Але жалі Помазанова передчасні. Ось уже всюди розліплене друковане оголошення німецькою мовою, що радіоапаратами мають право користуватися лише німці та громадяни німецької народности. Хто взяв собі самовільно апарата, мусить здати під страхом смертної кари.
Ну, от! А то чортзнащо городять. „Як приїде український уряд, то на весну всіх кацапів і інших неукраїнців з Києва виселять геть”. Так задумали українські націоналісти. Ну, от! Як нема, то нехай нікому! І Помазанов уже спокійний.
VI.
Увесь Київ нетерпляче чекає приїзду українського уряду. Щодня на вулицях та площах роїться людність і чекає. Повинен же з явитися якийсь трибун, якийсь організатор людських воль проти навіки заваленого режиму, — і всі ринуть до нового життя, так довго здушуваного червоною п’ятернею. Повинен же хтось приїхати, — як не на білому коні, як не з корогвами, не в синьому жупані із зеленим шликом, як не через Золоту Браму, то з вокзалу на автомашині. Ну, кат його бери, пішки прийди, вилізь тільки на балькон недогорілого облпаркому й крикни: „Ми — уряд українського народу — проголошуємо народню волю…” Збіжиться усе, що є в Києві живе, криве, сліпе й хворе. А то — нема нікого! Аж тепер видно, як зачистили більшовики усе найцінніше з Києва, вивезли усіх таких, хто міг би виринути ось зараз та очолити оцю, спраглу бути кимось організованою, масу, оцю неслухняну, невідповідальну людність, що не боялася лишитися в Києві, але й обезголовлену без своєї інтелігенції. Вже другий, вже третій, вже четвертий день, народ товчеться і жде, — нема! Вони повинні засипати оцих, спраглих подуву свіжого друкованого слова, газетами, універсалами, листівками, — а їх нема! Одні тільки „Гітлери-визволителі”, більші людського зросту, повивішувані на стендах, стінах та парканах, там, де ще недавно висіли його карикатури з написами Славиної творчости: «Ох, і буде морда бита Гітлера-бандита!»
І в душах поставало якесь прикре нерозуміння. Люди стоять перед цим стомлено тупим обличчям похмурого різника і знизують плечима. Ще один визволитель! А де українська газета? Стоять перед наказом німецької окупаційної військової влади про здачу протягом трьох днів усього награбованого під страхом смертної кари, і думають: „Ці хоч правду кажуть: ми — окуповані!” І за все в них смертна кара!
Дивляться на фотомонтажні плякати: „Як добре живеться робітникові в Німеччині”. Ясла, санаторії, спортові змагання, світлі фабричні залі, наче науково-дослідні лябораторії. Це й у нас таке буде? Але читають підпис: „Завдяки мудрому проводові Адольфа Гітлера”, — і відвертають носи. Вже увірився той „мудрий провід”. Стоять усі й чекають, а як хто голосніше трохи скаже до свого співрозмовця якусь лайку на адресу більшовиків, — нахляють, ладні вже збігтися на очікуваний мітинг.
Але все це виходило убого. Ті самодіяльні агітатори нічого такого мудрого слухачам не оповіщали, вони тільки вголос викрикували те, що тихенько бурчали про себе під ніс за більшовицького режиму. О, двадцять три роки будували ми армію, нас морили голодом, а тепер подивіться на німців і на наших! Подивіться на німецьку техніку! А де наша? Де авіяція? Сталін роздавав по сто тисяч премій балеринам, а ти за дев’яносто карбованців живи, як хочеш! Грузинський нальотчик, бандит...
Для ілюстрації всіх цих незаперечностей десь узялися два хлопчаки. Вони тягнуть за собою на шворочці бронзовий бюст Сталіна, десь із якогось червоного кутка доп'ятий. На голові нічний горщик, на спині нав’язаний мішок, шия оздоблена намистом із іржавої тюльки. Ніяк тієї тюльки не можуть „батькові народів” забути. На грудях крейдою напис: „Іосіф Сталін” і віршик з прокльонами.