VII.
На розі Володимирської й Караваївської стоїть шерег солдатів і не пускає нікого. Німецькі вояки чемно перепиняють перехожих словами: „Ґешперт! Шпренґен!” Перехожі не розуміють, але німці ще й руками розмахують: пуф—пуф!
До стенду перед академічною бібліотекою, де стоїть німецький солдат, пильно розглядаючи совєтський фотомонтаж, підійшло двоє молодих людей. І їх не пустили. Так само, як і інші, спинилися й вони, вгадуючи, що там може бути. Боєприпаси в парку напроти університету? То другого ж дня після отих шалених вибухів в ніч на 18-те вересня, коли всі вікна навколо чотирикутника парку — двох музеїв на Терещенківській, дому „Морозова,” університету і Академії Наук — вилетіли, на другий день там прогулювалися кияни, а хлопчаки поралися межи стосами вибухлих набоїв, вишукували щось ще придатне для себе й пускали прегарні тріскучі червоно-зелені вогні. Вони гралися в те саме, в що гралася уночі більшовицька армія на пострах Києву.
— Я вас запевняю, Олегу, що там уже нема чого висаджувати, — каже червонощокий. — Я сам там ходив поміж тими горами гарматних набоїв, скринь із боєприпасами.
— Але то ідея… Звезти в центр міста вибухове, не попередити населення і цілу ніч гаратати.
— Шкода, що ви не були тієї ночі в Києві. Більшовики на прощання влаштували фейєрверк. Щоб веселіше справляла чернь грабіжну тризну. Одні думали, що вже злітають у повітря, а інші, от на сусідніх вулицях, відрами носили горілку й вино, грабували усе підряд.
— Ви, Нарцисе, справді, всюдисущий! Як це ви поспіваєте? І газету організувати в районі, і в Львові побувати, і ще не вийшли більшовики, а ви вже в Києві. А я, всього-навсього, мало не пропав у полоні.
Нарцис, червонощокий, сміється.
— А що мені? Мене в армію не допустили, самі знаєте. Війна застала мене в Погребищах, а там недалеко до Львова. Ну, а Катруся має дар з-під землі діставати перепустки. Я побув у Львові, забавився трохи в редактора газети у Погребищах, але не витримав і махнув сюди.
— Їйбогу, шкода, що Катрусі нема оце з нами! Де вона ділася?
— О, Катруся гасає! Вже три рази переходила фронт. Одначе… Ми тут, все одно, нічого не вистоїмо, ходімо, може Тарасівською обійдемо, тут не пустять.
— Цікаво, що вони будуть висаджувати?
Наче у відповідь на цю приватну розмову долетів до них від купки людей крик якоїсь мітингової баби:
— От, гади! От, паразити! Їм не шкода Києва, не думають вертатися! От, гидоли клаповухі! А вони його будували, що взялися руйнувати? Три пуди міна, як кабан, — бачили? Лежить там коло музею й досі. Два місяці в „Континенталі” обжиралися й міни замуровували. Поранені фронтовики з голоду мерли, а вони жерли, пили та навішували на кожному проводі міну.
Вона так мітингувала, що аж солдат біля стенду на її галас озирнуся запитливо. В чім річ?
— Ах, це ж виймають електромагнетами міни! — зрозумів, нарешті, червонощокий Нарцис значення перешкоди в вільному рухові. — Їх сьогодні скрізь виймають. Кажуть, із Роліту, будинку письменників, де був штаб Протиповітряної Оборони, вивезли кілька тонн цих мін. У Софійському соборі на кожному електричному проводі — міна. Та не тільки в штабах, музеях, церквах, — у підвалах звичайних будинків.
— Та… говорять… — ліниво відповів приятель Нарцисів, Олег із білявим чубом. — Всякі чутки, леґенди. А скільки то в тому правди? Ви, напевно, чули про головного інженера, що мав у руках плян усіх заміновань? Що ніби він збожеволів і, вже божевільним будучи, віддав німцям цей плян, чи сам перед тим висадив електростанцію. Я цьому не вірю. Ну, ходімо.
Вони вже намірилися шукати іншої дороги, як Олег щось наглядів.
— А, цікаво!..
Поруч совєтського фотомонтажу на стенді висіло два оголошення підряд. Приятелі заглибилися в розшифрування німецької премудрости каліченими українськими словами. Скептик, що ні в що не вірить, буркав свої зауваження.
— Надзвичайно! Знаменито! Кований німецький чобіт впивається в український ґрунт.
— Тихше! — штовхнув його під бік Нарцис, зизуючи на німецького вояка, що ще й досі не може відірватися від вивчення совєтських плякатів.
— Та він нічорта не розуміє! Наші ж до німців не підуть доносити, — безпечно відказав високий Олег. — Як я зрозумів, це заборона партій. Я думаю, там у Житомирі їх навмисне переколотили німці, щоб отаке наліпити: „До кінця війни забороняються будь-які українські організації, бо українці ще не дозріли до державного життя”. Це здорово!
Нарцис почитав, подумав.
— Певно! Як свій до свого стріляє. Ще не доїхали до Києва, й уже порізалися. Ідіоти! Тут усю надію кладуть на них, — своїх же всіх вивезли, постріляли. Людність жде, щоб хто пальцем кивнув, і вона побіжить на заклик. А вони задумали зводити партійні порахунки!