— То вони, певно, устатковують собі мешкання.
— Та вони ж ідуть вперед, нащо їм? Це ж передові частини.
Дуже багато дивного й незрозумілого в цих німцях, які наче й не бачать тих, кого завоювали, а як побачить, то з погрозою смертної кари, — але ж яка сила, куди нашим! А які організовані! Головне ж, найстрашніше вже позаду. І Галина біжить додому пороти біле пальто.
IX.
Вже навіть почав надокучати цей невияснений стан. П’ятий день, а ще нічого невідомо. Чи ми що є, чи просто невиразна окупована маса?
Не то що уряду, — світла й води досі нема. Чи їх направлять? Вчора виймали міни з штабу воєнної округи. Позавчора — з університету, Софії, Андріївської церкви, музеїв. Тим часом, щодня щось вибухає. Згорів також і палац Верховної Ради. Отак третього дня, ні з того, ні з сього, почало горіти. Стіни лишилися, але що з того, коли вся палацова розкіш інтер’єру пішла в дим.
Зате он той в колонах півкруглий палац, що стоїть на місці Володимирового капища з срібноголовим, золотовусим Перуном, на місці візантійської Трьохсвятительської церкви, — цей конструктивно-іонійський білокам’яний колос стоїть завороженою сплячою царівною. Німці мають виразну нехіть до будинку ЦК КП(б)У, ігнорують його. Ніхто його не розміновує, ніхто до нього не підходить близько, бо ніби то міни під цими колонами закладено ще тоді, як дім будувався. А може він і не замінований зовсім?
Наркоматські й воєнного відомства мешкання стоять навстежень, вже дочиста ограбовані. Вже спритніші лаштуються перебиратися. Хто перший захопить, той і житиме. Там, де зайняте німцями, не зачіпати, а решта — вибирай, яке хочеш. На вулиці тільки й чути про захват мешкань.
От! І це все. Ї йбогу, вже навіть трохи нудно. Дивитися, як Тихогласиха увесь час щось тягне: то матрац, то клунок, то шафу, то нікелеве ліжко. І де воно там все потахає в її халупі? Ну, ще треба протигаз занести, бо… бо під страхом смертної кари. Роза сидить уже вдома, бо Тихогласиха бачила, як на вулиці німці заарештували якусь жінку за те тільки, що запідозрили в ній жидівку. А то, їйбогу, не жидівка! То Роза вже сидить удома. Мар’яна ж вийшла пошвендяти Хрещатиком, там здати протигаза в магазин дитячої іграшки на розі Прорізної, може газету роздобути, подивитися, чи на базарі-Басарабці лежать ще ті дві убиті жінки: в чоботях, чорних ватянках, шапках, лицем до землі. Закарбувати собі ті дрібниці, з яких складаються історичні події, може кого побачити… Все ж на Хрещатику повно людей, все ж життя вже почало якось крутитися.
Суха, золота, тепла осінь. Найкраща пора року, а на цій Левашівській чогось так тепер немило, чужо. Швидше В пробігти Лютеранською та впірнути в хрещатицьку юрбу, позбутися зеленої торби із гумовим хоботом. Та за звичкою, виробленою роками, машинально завернула в продуктову крамницю на розі. Що там може ще бути? Відчинена, то чимось ще торгують. Іржава тюлька, вже кінчається. — За що йде ця війна? Чому вони воюють? — продовжують між собою розмову продавець і покупець, не звертаючи жадної уваги на Мар’яну. — Тут же, в цій німецькій проклямації, ясно сказано, що всі колгоспи й машино-тракторні станції залишаються на своєму місці. — Та я вам кажу, що більшовики й фашисти — два рідні брати. — А я думав, що це йдуть німці вісімнадцятого року… — Мар’яна також могла б вступити в розмову, так уже повелося, що цілком незнайомі люди дружно й щиро обговорюють всі свої, недавно ще потаємні, думки.
Вона так і не діждалася, щоб продавець звернув на неї увагу, запитав бодай, чого вона хоче. Вийшла та й не дійшла до середини Лютеранської, як гримнув сильний вибух. Ну, ми вже до цього звикли. Ще пару кроків — просто на неї біжать люди, залиті кров'ю. Один з мокрою, яскраво-червоною хустинкою на голові. Другий з м’ясно-червоною маскою, замість обличчя. Третій… третій у короткій сорочці, що не закриває сорому. А Мар’яні треба туди, звідки біжать, протигаз здати. Ще один, — вже на ношах несуть. Та звідки ж це?
Знизу щодуху біжать, утікають від чогось. Мар’яна бачить уже, що всі триповерхові скляні вікна універмагу «Людмера» лежать на землі, скло це люто гарчить під ногами, а Мар’яна все ж добігає до рогу. Всі біжать їй назустріч, але ніхто, крім неї, — на Хрещатик.
Що ж скоїлося там?
На розі стала, глянула ліворуч, — ще такого порожнього Хрещатика не бачила! Глянула праворуч, — ще такого Хрещатика в житті не бачила! Мертвий, безлюдний, а замість будинку, де було найбільше завжди стовписько, де молоденький німчик обтирав хустинкою дівчатам яскравість уст, — розцвілася яскравість заграви. Над купою руїн — височенний стовп диму й пилу. По другім боці Прорізної — той дитячий магазин, куди оце мала занести Мар’яна своє протигазове причандалля, горить, як іграшкова різдвяна ялинка. Напроти магазин спортового приладдя — палахкотить. Посеред порожнечі вулиці ноші, купка військових.