— Я сам чув, як радіо оголосило: до шостої ранку вийти, — чує Мар’яна. — Я ще не раз піду, заберу все, що можна. А як згорить?
Сусіди не квапляться, з дому „Ґінзбурґа” усе майно сюди переносять. Аж тепер видко, скільки в людини речей.
Ну, до шостої години ще далеко. І аби не навік із Києва. Знову до Мар’яни вернулось оте гостре, багатоскладне відчуття, — може єдина їй дана нагорода за безконечні віки нудьги. Це — відчуття легкости, крилатости. Їй треба небезпек, оцього головокрутного холоду від лету в безодню, їй треба перетворення цього найостогидлішого звичайного в ось таке незвичайне. Інші заплющують очі і тікають безвісти, або скнирять, — вона в такі хвилини повна щастям свого здійснення.
Навіть ніяково сказати комусь, небезпечно. Кругом — нещастя. Відсвіти заграв у небі. Так червоно, що видко білі дімки он там нагорі. В яру зловісні пітьми огортають тисячі бездомних людей. А в Мар’яні — тремтливі спалахи щастя. Ніякої втоми! То ж радісно — побігти по цих вулицях додому ще раз, щось узяти. Може й Левашівська згорить?
„Коли вирушають у мандрівку заради власної втіхи, то не шукають комфорту”. Хто це сказав? Байрон чи Шатобріян? Ні, Шатобріян інакше сказав: «Ми насолоджуємося тим, що виходить за межі звичайного, хоч би це було й нещастя».
І на мить мерещиться, що кругом не сучасний Київ, а бір і пуща велика, несходима, царство диких вепрів та ведмедів. Серед пущі заховалася пустинь — Кловський манастир. Он мерещиться він нагорі, серед вікових дерев… Та в другу мить — не манастир то, і навіть не дівоча гімназія, а лише силюета геологічного науково-дослідного інституту.
Вже світає, із пітьми починають вирізнятися люди, предмети. Напроти — „окреме мешкання”, кабіна для водотягу з трьома стінами. Там далі — картина в золоченій рамці: дівчина несе на коромислі воду на тлі такого ж приблизно краєвиду, як і Кловський Яр. І яких тільки речей не понаносили! Навіть допотопні самовари.
Посеред дороги простягнувся шланг, унизу повним ходом працює динамка, вода й з цього яру також іде гасити воду.
XII.
Семен Кучерявий тягне своє майно на горбок Кругло-Університетської, туди, де будинки відступили й лишили незабудоване місце. Жінку й дітей він відвів трохи далі, на Басарабку, а оце ще до шостої ранку має багато роботи. Переносить і він, що тільки можна, тим часом сюди. Нащо кидати, коли взавтра все знов потрібне? Коли ще можна винести.
При одній «ходці» затримала його пригода. Мало не позбувся чобіт.
Чоботи він одягнув нові, гарні, хромові. Щоб не носитися. А вони полакомилися.
Авжеж, німці! Ідуть два шваби, питають, де б гарно переночувати. Ну, Кучерявий з дорогою душею. Завів їх, як людей, до такого гарного мешкання, там ще є матраци на пружинах, подушок ще повно. Показав, хотів іти далі, а вони й Кучерявого з собою просять. Семен цікавий, він зайшов. Просять посидіти в кріслі он біля вікна. Він сів. Розмова йде на миґах. Скидай чоботи! Е, це вже Кучерявому не до смаку. Він вдає, що нічого не розуміє. Морщиться, кривиться. Вони ж — ввічливі, добрі хлопці — почали йому допомагати. Кучерявий удає, що скидає вже, а сам лає себе, свою доброзичливість, свою довірливість. Там уже хтось розтягнув речі, а він тут із німцями забавляється. Але чорта з два, щоб вони взяли нові хромові чоботи.
Ввічливі, добрі хлопці бачать, що не може він скинути сам, кинулися знов допомагати. Один тягне за праву ногу, другий — за ліву, Кучерявий старається не дати. Таки стягли, сидять втрьох і регочуться. Всі троє босі. Кучерявий на кріслі, німці на підлозі, примірюють, кому з них підійдуть Семенові чоботи. А щоб Кучерявий не нудьгував, дали йому міряти свої. Він може взяти собі взамін.
Як би тут викрутитися? Узуває німецькі, уперся пальцем у підбиття і показує, що не лізе жаден на його ногу. Але ж його чоботи підійшли, тільки треба от чемно допомогти закінчити обмін…
— Пане! Пане офіцере! — затарабанив у вікно Кучерявий, заглядівши у відсвітах заграви ще одну зелену уніформу. — Чоботи хотять забрати!
Побачивши в вікні свідка, охотники мінятися знітилися, стали маленькі, винні, почали нишпорити очима, як би втікти. Офіцерових двох-трьох коротких слівець досить було, щоб чемних юнаків водою змило. Кучерявий і хотів би подякувати, та не вміє ні слова, аж той дивний німець заговорив по-нашому.
— Ви, пане, українець?
— Та певно! Не знаю, як вам і дякувати. Новісінькі чоботи! Перший раз узув! Ну, не бісової віри?
— Чи не могли б ви мені допомогти? Показати…
О, знов показати! З одної халепи не вискочив, як уже в другу чортяка пхає.
— Та я он покинув напризволяще всі свої речі на вулиці, — вимолюється Кучерявий від свого рятівника. — Їйбогу, не маю часу!