Але тим часом добродушний Віллі хоче закріпити свою прихильність до Рози, Він витягає свою фотокартку й підписує: «Цум андекен. Віллі». Дивиться сентиментально, зідхає. Віллі закохався.
Тихогласиха багатозначно переглядається з сусідками. Треба йому сказати, що серед нас є жиди. Почали шепотітися, кудись вибігати, короткі уривкові розмови: „Ми не будемо їх покривати…” „Мої діти он коло порога, хіба й вони не можуть посидіти на столі?”
Віллі зник. Може його колона вже поїхала?
Ні, перед смерком він зайшов знову. Став у дверях, цим разом у касці, не той добродушний сільський парубійко, а зовсім інший — офіційний, грізний. Гітлерів янгол помсти. Наказав усім бути тихо, потім запитав урочисто:
— Хто тут розуміє німецьку мову?
— Ну, я… — нерішучо сказала Роза.
— Чи є тут між вами юден?
Роза переклала.
— Є… — відповіли з столів.
— Негайно звільнити приміщення.
І вийшов.
Кілька разів ще заходив він, але лише для того, щоб подивитися, чи вже вийшли. Посідачі столів мовчки встають і виходять, не дивлячись ні на кого. Мар’яна тримає Розу за руку. Віллі знову входить і знову обводить очима простір. Зовсім близько біля дверей сидить на важких бебехах стара руїна. Вона із страхом дивиться сльозливими очима на Віллі, що підкидає ногою її бебехи і показує рукою на двері. Вона намагається встати, але не може і їй шкода бебехів. Борсається. Вона жде чоловіка й дочку, їх забрали німці, але вона не знає, їй ніхто не каже, що вже їх нема, німці застрелили. Вона жде, що вони от-от прийдуть по неї, вона благає, щоб молодші взяли її з собою.
— Візьміть її, — хтось неголосно каже до молодих. Але ті тільки знизують плечима. — Ану її к чорту!
— Не зачіпайте її, ви ж бачите, що вона сліпа й глуха — жінки просять за стару, і Віллі на мить подобрішав.
Але в наступну мить він хижо підскочив до крайнього стола у куток, озвіріло висмикнув кольта і з розгону устромив у стіл. З-під столу вискочив старий дід і прожогом кинувся до дверей, він уже втік, але мішок його зостався. Віллі погнався за старим, приволік назад до кутка і показав на мішок. Забирай!
Мар’яна стиснула Розі руку так, що пальці впилися в кістки. Тільки не поворухнутися! Але Віллі їх зовсім не бачить. Крім кольта, він має ще нагайку. І добродушний, сентиментальний, послужливий Віллі витягнув Розу нагайкою по плечах. — Геть звідси! Веґ! — Мар’яна чекає, що й її. Ні, Роза пішла, увігнувши голову в плечі і аж тоді Віллі, прощальним поглядом окинувши очищене від жидів приміщення, зачинив за собою двері.
У цю мить вибухло так близько, з такою силою, що здригнулися стіни.
XIV.
Четверту ніч ночують вони на Басарабці в рундуку і... і що ж далі? Інші хоч надіються, що вже пустять їх до хати, а в Кучерявого хати нема. Фантини нема дітей укрити! Голий, як турецький святий.
Та він із своїм виводком хоч посідає „окреме мешкання”, а тут більше таких, що сплять просто на землі під рундуками. Вся Басарабка повна виселених, — і от ще й базар є. Купками стоять люди, лають більшовиків, двадцять три роки, тих, що підпалюють, Сталіна, що викинув гасло палити все й нищити. Дехто виносить дещо, — але не продавати, міняти. Чи не проміняти чоботи за літр молока? Жінка бігла аж до рогу за тією бабою, просила продати, а та й слухати не хоче про гроші.
Вивіз якийсь дядько картоплю. Думав-думав Кучерявий — і пішов подивитися, чи ще й досі стоїть той самовар. Хтось загубив, учора ще бачив його. Там валялось багато погублених речей (клунки, скатерки, подушки), але в ту мить Кучерявому було не до таких думок, а пізніше вже хтось підібрав, як не сама німецька варта. Самовара ще вчора бачив. Самовар, на диво, стоїть у куточку між двома глухими стінками. Німці напевно не знають, що це воно таке. За мить Кучерявий уже несе присвоєного самовара — міняти на картоплю.
Тільки на возі, як протовпився Кучерявий, стоїть не дядько, а німецький солдат. Він хазяйновито намірює по кіло картоплі кожному й каже давати за це лише три карбованці. Кияни з захопленням славлять вояка та лають наших шкуродерів. От, видко зразу, що, нарешті, буде порядок.
— Вже скоро пустять додому. Аж поки наша пожежна команда не прибігла з Баршиполя, то нічого не могли самі німці зробити. І гасителі їхні, й пожежні команди нічого не варті, і шланги хтось порізав. А як наші хлопці разом із полоненими взялися, то зразу припинили… — чує одним вухом Кучерявий. — Певно! Пообіцяли їм, що добре годуватимуть і звільнять з полону.