Роза щось говорить, то в надії, то розгублено. Мар’яна ще не може схопити ходу її думок. Ну, добре…
— Ось вам ключ від моєї кімнати. Чому я раніш не догадалася? — Роза вже ожила. — Там за шафою лежить стара свита, — вона вже раз так була допекла мені, що я її хотіла була спалити, та Микола не дав. Як матиму її, — я врятована!
— Добре! — як щастя, вхопила ключа Мар’яна. — А в мене є ще квітчаста хустка. Чекайте мене тут, я швидко...
XVI.
Галина витирає з очей сльози. Дві симпатичні, елегантні панії закордонного вигляду співчутливо спозирають її сльози, а наймоднішої моди біле пальто Галинине робить сильне враження, рішучо завойовує їх. Одна з паній, та в бірюзовому костюмі, лякерках, з штудерно виложеним волоссям, спробувала потішити стражденну Галину.
— Я вас так розумію! Але вам не слід цим перейматися. Ми зробимо все, що тільки можливо, вам виправлять у пашпорті…
Галина все ще не може заспокоїтися від свого ненавмисного розчулення.
— Ви подумайте, яка це для мене трагедія! — зідхає вона. — Мама українка, папа українець, я так люблю Україну — і русская. Я завжди почувалася українкою…
— Нічого, не переймайтеся. Ми дуже раді, що ви до нас зайшли. Ми маємо сатисфакцію познайомитися з вами. Ви перша киянка, що маєте європейський вигляд, а признатися, мене Київ дуже розчарував.
Розмова потроху зсунулася на загальніші теми.
— Боже, я з дитинства мріяла про ту хвилину, коли побачу Київ, — чарівно всміхається друга панія, у хутряній накидці. Мене ж вивезли звідси немовлям. Київ — це було щось святе! Вимріяна кожна вулиця. А тут те вимріяне ніякого враження не справило, його заслонила сірість. В мене аж серце упало, як я побачила цю сірість. Засмічені вулиці, сіра публіка, що не вміє навіть убратися. Жадного капелюха, самі хустинки, ватянки, все таке сіре, убоге, обшарпане… Носять те, що в нас уже три роки тому вийшло з моди.
Як не як, а Галина — чистокровна киянка. За Київ — очі видряпає. Кращого міста за Київ нема, то їм впало в очі сміття, що завелося, як німці прийшли. — А полуплені будинки? — Певно, як пройдете з вокзалу Жилянською, то нічого й не побачите. Київ треба знати у всій його різноманітності, з усіх його точок. — А зле вдягнені. — В Києві ж зосталася сама біднота, тепер не до того. Ну, от вони по ній можуть скласти уявлення, що й київські жінки вміють із смаком убратися.
Галина нюхом чула, що тут треба «мати вигляд», що захід розцінює людей по убранню. І це, власне, їй відповідає. О, хто-хто, а Галина про свій вигляд дбає! І перша вигода не забарилася. Вона сподобалася паніям із жіночої служби міської управи, вони їй перероблять у пашпорті „русскую” на „українку”. Бо ходять чутки, що всі неукраїнці на весну з Києва будуть виселені. Та й взагалі, при владі націоналісти.
— Ось тільки німаки зламають карка, — довірочно каже одна з паній, — наші люди вже подбають, щоб використати слушний момент. Вже все пришиковане, може статися все це дуже скоро.
— Але чого вони з полоненими так жорстоко повелися? Я була оце на Керосинній вулиці, бачила. З бездомними псами краще поводяться. Люди кидають через дроти їжу, бо не можна дивитися, такі виголоджені, а німці стріляють у тих, хто наблизиться взяти…
— Чим гірше, тим краще. Ми, навпаки, боїмось, що селяни будуть задоволені після більшовицького режиму й не захотять боротися з німцями.
Одверто, — але між українцями яке може бути недовір’я? Навпаки, вони тут на те й є, щоб виробляти націоналістичну свідомість у несвідомому збольшевизованому населенні. І це добра нагода — опертися на свідоміші одиниці, що самі приходять, виявляють прихильні інтенції.
— Чи маєте вже мешкання? — питає бірюзова панія.
— Я познайомлю вас із референтом суспільної опіки.
— Яке відношення має суспільна опіка до мешкань?
— Має… Як ми поручимо. Нерозграбоване мешкання…
Панія не доказала. Відчинилися двері… Ця Катруся Богданович, хоч і прожила рік у Львові, а ніяк не набула західньо-европейського вигляду. Її блакитно-сіре кроляче хутро й досі виразно совєтського крою, з хомутовою шаллю, як тепер уже не носять, а крім того, вона ще й дитину невміло несе поперед себе.
— Що це, Боже? — перелякалася панія в бірюзовому костюмі. — Жіноча служба має так багато важливих справ, а ви, Катрусю, ще й… Що це таке?
Катруся виправдується. От щойно їй дали. Хтось підкинув під двері управи, власне, біля плякатної майстерні. Співробітники побачили Катрусю й вирішили, що підкинутими дітьми повинні займатися жінки.
— Я проходила там. а вони завернули мене й ось поклали…
От тобі й маєш! Ну, й що тепер? Панії ззираються, безпорадно знизують плечима. Що робити? Дитина!