Васанта, трохи всміхаючись, розповідає це, але дві западини біля носа, обтягнуті вилиці, сині обводи очей і злобні іскри говорять більше, ніж ця її скупа розповідь і суха посмішка. Дивна витримка! Як можна, перейшовши через страшні знущання полону, зостатися холодною, такою спокійною? Розказувати об'єктивно про війну зблизька. Німці і наші. Вони, справді, як вища раса, в порівнянні з нашими — оброслими, зачучверілими. Перші, передові німці, що оточили, були всі поголені, чисті, свіжі. Зовсім не перешкодив їм фронт бути пильними до своєї зовнішности. В них же війна — математичне ремесло, виробництво, на всі операції точно визначений час.
— Чи могли ми коли думати, що побачимо німців? — зчудовано питає Мар’яна. — Я, слухаючи ті доповіді про міжнародній стан і поготову до війни, кожен раз була певна, що війна буде аж після мене.
В голові Мар’яні вертиться одне запитання. Цікаво все ж — чого Васанта пішла в цю санітарну дружину? Чи вона вже не мала так себе де подіти? Чи доводила цим свою відданість і радянський патріотизм? Чи її повела жадоба гострих відчуттів? Ну, то вона їх мала. Чого ж ті сухі злобні іскри в очах?
— Я також хотіла в санітарну дружину, але… Що, власне, боронити? Хвалити Бога, ця війна повалила старе. Від німців я також нічого доброго не жду, але хоч не буде тієї брехні на кожному кроці. Здається, — упала неперехідна стіна й бачиш тепер далекі обрії.
— А що кращого принесли німці? — насторожилася Васанта й нервово закурила. В голосі її просковзнули іронічні інтонації, а на обличчі заграла в’їдлива гримаса. — Чи ти може сподіваєшся жовтоблакитної самостійної України?
Ця Васанта таїть у собі страшну озлобленность, — на всіх, на все, на Мар’яну. І хоч як миролюбно прощає сьогодні все змученій товаришці Мар’яна, вона — на випад випадом.
— А тобі вже її не треба?
Гримаса Васантина ще глумливіша.
— Я вчора бачила на базарі одну комедію. Загін самостійників маршував у синіх шараварах. Карикатура якась. Не знаю, кого вони думають у Києві захопити цією допотопною бутафорною Україною?
— Може й бутафорна... — погодилася Мар’яна. — Але чого ти з неї так глузуєш?
Мар’яна все ще сподівається знайти спільну точку. Вона погоджується, є за що критикувати ці перші прояви. Відозви націоналістів якісь маячні, неділові, інтелігентські ремінісценції з погано й тенденційно складених шкільних підручників історії. Вони не знають нашої дійсности, белькочуть про Київську Русь, вікінгів, — а де їх конкретні аргументи, гасла? Дуже добре, що вони хочуть самостійної держави, але чи бачать вони ті сили, які могли б не датися в пащу акулам-сусідам? Ніхто від них цього не почує, бо вони й самі не знають, зате вони досконало знають, що все чуже треба ненавидіти й різати. І коли вже братися до історичних аргументів, то наша історія сягає в глибину сімох тисячоліть, а вони, як недоучки, засвоїли пару штампів із шкільного підручника і далі —аніруш. І все ж — це своє, Україна. Оті хлопці, що в сині шаровари вбралися, — це наше, яке треба…
Васанта дослухати не може. Вона виривається:
— Наше? Україна? Лялькова комедія, інсценізована фашистами!
— А УРСР — не суцільна лялькова комедія, не бутафорія? — скипіла й Мар’яна. — Он я в Миргороді також бачила інсценізацію. Славетну „колгоспну поетесу”, яка ніби складає пісні про Сталіна у мальовничій хатці під мальвами. Ніяка вона не поетеса й ніяка не колгоспниця. Посміх миргородський. Знахарка, бабам відшіптувала пристріт, зілля варила та бренькала інколи на гітарі народні гуморески „Сидить баба на печі...” А як почали фабрикувати й фальшувати народній фольклор, то спішно для вигляду зробили її колгоспницею без колгоспних обов’язків, портрети її в музей, — а весь Миргород регочеться. Христя Литвиненко — „колгоспна поетеса”! Жадної поезіїїї ніхто ніколи не чув, аж у п’ятдесят років сталінський талант відкрився! Це, по-твоєму, не фальшивка?
У Васанти з’явилося нове. Вона не терпить заперечень. Нервується, сердиться, курить раз-по-раз.
— Як ти можеш порівнювати? Україна окупована, а ти ніби радієш із цього!
— А то вона не була окупована? — здивувалася вельми Мар’яна. — Я не радію, а знаю одно. Добре, що впала одна окупація. А тепер які не є українські вияви, може й допотопні, — але це наше, ми його маємо підтримувати, дати ґрунт, щоб росло. Воно з нашого кореня. Ми повинні на Україну працювати таку, як вона є. Архаїчне, відстале, слабе, під чужими впливами, — але це ж наше!