— Пане Богдане, прошу познайомитися. Ось тут дехто цікавиться, як ви сюди дісталися, — підкликає синьоокий того із гладенько зачісаним смоляним волоссям.
Забавно дивиться, як витягається Мар’янине обличчя, набирається неспостереженої досі на ньому поваги. Он що, їх німці ніяк не хотіли пускати, кордони наглухо замкнені? Не в обозі, а контрабандою? — І все ж ми йшли. Продиралися слідом за армією, впрошувалися до військових возів, ніби утікачі, що повертаються додому... Було всяко.
— Нас зганяють, завертають, а ми відстанемо трохи, — і знову. Де вплав, де вбрід. Одного разу довелося в товариша позичити штанята, щоб перебрести річку, — сміється найелегантніша в залі жінка у бірюзовому костюмі.
“Якісь чудні націоналісти, — думає собі Мар'яна. — Ні синіх жупанів, ні шараварів, «як Чорне море». А де ж шлики? А ми думали, що вернуться такі ж, як вийшли у двадцятому році. Так вони й нас уявляють, що незмінні ми відтоді? І ця доповідь чи, як вони кажуть, реферат, з незрозумілим присмаком. Я таки справді чернь у своєму старому пальті без моди поруч цієї наймоднішої вишуканости аристократів духа із заходу”.
Та добре вихована на заході панія не помічає сірої непрезентабельности Мар’яниної, вона з сонячною люб'язністю оповідає:
— Режисер тому свідок, і він плутався межи зиґзаґами фронту. Пам’ятаєте, пане режисере, як ми в Луцькому видали на славу перше число газети? Писали там, що хотіли. Через місяць військову владу заступила цивільна й нас закрили. Кілька днів довелося посидіти в тюрмі. Але то нічого, ми вийшли і прорвалися далі. В Рівному — те ж саме... Так і тут буде. Поки не прийде штадт-комісаріят, ми можемо багато зробити.
Якісь відчайдухи.
— То ви в німців — посиділи в тюрмі кілька днів, та й далі своє робите, — махнув крильми своїх вій Віктор.
— Якби так потрапили до більшовиків…
— Не прирівняти косоокої Азії до високої духовости вільнолюбного заходу.
Режисер пропускає мимо вух репліку, він уже звик. З інтересом прислухається він до розмови. От уже ця неприкаяна Мар’яна в заперечення пустилася. Дивується, чому в доповіді названо Фальківського найвидатнішою, найяскравішою постаттю підсовєтської (ще нове слово!) літератури. Як уже говорити про киян, то вона назвала б таким Косинку.
Пані Наталя, що слухає це, охоче пояснює. Бо цей поет був членом націоналістичної організації.
Цікаво! Мар’яна питає, чи приналежність до організації — мірка таланту. Це ж у більшовиків так.
— Знаєте, — вибачливо й обходом відповідає пані Наталя, — нам так багато ще треба в собі зламати, нашарованого різним вихованням! В східних людей, здебільшого, мало розвинена національна свідомість, у нас — свої недотягнення. Все це треба буде нам ламати і зливатися. Треба засипати прірву, що постала за ці роки.
Мар’яна згодна. Національна свідомість, як голос. Голос може заникнути, коли його не розвивати, голос треба ставити. Але ж можна неправильно, фальшиво поставити, — тоді що?
Віктор так і знав! І Мар’яні не уникнути іспиту. Пані Наталя питає:
— Чи любите ви Пушкіна?
— Пушкіна? — Мар’яна знизала плечима. — Я не знаю, чи його треба любити, чи ні… його треба знати, а як геніяльний поет…
Але думку її перебито. Є вже аксіоми, що не потребують доказу.
— А чи не здається вам, що нам треба ціле покоління виховати так, щоб воно про Пушкіна ніколи навіть і не чуло?
— Вилучити Пушкіна? — широко розкрила очі Мар’яна, як і сподівався Віктор. — Тоді й Шекспіра, Бальзака, Сервантеса? Це ж світова література!
— Ні! Европейські клясики близькі до нашої ментальности, а речник азіятчини, Пушкін, шкідливо впливає на формування української духовости.
І ця Мар’яна зовсім нетактовно уперлася. Не може вона погодитися на ліквідацію Пушкіна. Чому обмежувати себе, коли ми хочемо бути всебічні? І російську літературу, і Толстого хоче вона читати. Не переконує її й аргумент, що коли палиця перехилена в один бік, а її треба випрямити, то не ставлять прямо, а перехиляють у протилежний бік. За те знов чує вона, що тут усі під великим впливом російської культури, загіпнотизовані, а маси збольшевизовані.
Режисер слухає диспут більш-менш не вперше, бо судила й йому доля, після місячної заблуканости у фронтовій каші, опинитися на духовому заході, подружитися з людьми, побачити, що поза цим віянням, — «доба жорстока, як вовчиця», — це такі ж самі українці, того ж хочуть, що й ми. Він може запевнити пані Наталю, що й по той бік, де нема тиску Москви, є люди, що люблять чуже, — і російське, — та й не згубили своєї української ментальности. — Ну, наприклад? — Ну, наприклад, познайомився в Рівному з чудесним Авеніром, режисером, вихованим на зразках європейських...