Обличчя пані Наталі, зберігаючи світськість, холоднішає. Пан режисер мало був на заході.
— Той, про кого ви згадуєте, — радянський запроданець. Здавна він відомий, як радянофіл.
Тепер спостерігає Мар’яна. Режисер сперечається. В них що не людина, то іншої партії. Що ж у тому злого, коли хтось захоплювався культурним будівництвом на Великій Україні? Авенір із тим не криється. Тим то й цікавий він, що всі течії сприйняв, перетравив і зостався на центральній українській дорозі.
Але жвавість їх дискусії поламалася. Пані Наталю товариство просто розриває, кожен їй щось має сказати, якісь нові знайомства відбуваються. Це ж перші збори відновленого духового життя в Києві.
— Ну, як?
Режисер цікавий. Мар’яна не криється. Ці люди знов їй здаються партійно-обмеженими. Думають нас учити національної свідомости. Режисер махнув віями. Може… Але в них багато запалу, сміливости, революційної жертвенности і головне… Все ж таки, національної дійової свідомости.
— Може… — погоджується Мар'яна.
— В них є один великий мінус. Вони не знають нашої дійсности і всіх нас огулом мають за санчо-пансів, за шельменків, за малоросів.
Перерва кінчається. Режисер закликає до тиші. Збори продовжуються. У прірву, яку треба засипати дружніми зусиллями людей сходу і заходу, емігрантів і підсовєтських, заслужених діячів, комсомольців і репресованих, донцовсько-фашистських реакціонерів і збольшевизованих, — падає перший камінчик.
XIX.
Невідомо, нащо командуванню збройних сил переможної Великонімеччини потрібен цей будинок Академії Наук на бульварі Шевченка 14 з чотирма науково-дослідними інститутами, лябораторіями, бібліотеками, експонатами, картотеками, столами, стільцями, шафами, мапами, схемами, майстернями, фотонегативами. Власне, саме цього всього й не треба, як наочно пересвідчилися роззяви. Все це летить через вікна з третього поверху, грюкається об каміння, розлітається вдрузки, листочки мають у повітрі, відлітають у вирій, скло бряжчить, дерево крекче… Як квочки, бігають коло цього наукові співробітники, що ото так славно висиджувалися в цих стінах із посадочними евакуаційними талонами в кишенях. За струнким офіцером бігає директорка інституту археології і хоч чарівною посмішкою намагається роздобрити новоєвропейське серце представника західньої цивілізації. Але офіцер знає наказ. Німецькому командуванню потрібен будинок, а книжки й інститути якоїсь тубільної Академії Наук завойованому переможною Великонімеччиною народові непотрібні. Все те може йти на смітник. Але може дадуть хоч кімнатку в сусідніх будинках Академії Наук, щоб зберегти хоч те, що уціліло при еквілібристичних подорожах із поверхів на брук?
Хтозна, скільки зусиль, чарівних посмішок та знання німецької мови пішло на те, щоб, нарешті, на горищі зоологічного музею здобули собі історики, мовознавці, археологи й літературознавці куточок. Під дощем, на плечах, у мішках на п’ятий поверх тягають вони свої дорогоцінності, те, що не залляв дощ, не розвіяв осінній вітер. Звільнений будинок стоїть уже замкнений, з грізною пташкою на дверях.
В натовпі роззяв стоїть і Мар’яна з білявим юнаком. Як це, тепер бачене, не відповідає тому, щойно почутому! Нарешті, вільний вияв української духовности, відродження знищеної більшовизмом України. Заклала от Мар’яна науково-літературне товариство, а тепер надивляється і на цей спектакль.
— Ну, як вам подобається? — запитала вона білявого приятеля навздогад, не дбаючи про ясність вислову.
— Деякі крутяться, мов дзиґа, між комунізмом та націонал-соціялізмом і ні сюди, ні туди не пристають, — відповів на це зовсім виразно Олег. — А другі хиляться то в один, то в другий бік, то до одного, то до другого пристане. В одному розчарується, — жде іншого... Тепер у другому шукає хорошого і, зрештою, й цього не приймає.
„Це — він”, — думає собі Мар'яна. Напевно, член партії, бо як би він міг бути до війни секретарем юнацького журналу?
— А все ж, як вам подобалися наші донцовські пташенята?
Пішла вона сьогодні спеціяльно, щоб подивитися на цей феномен — українських націоналістів. То ж щоб побачити їх, не побоялася Мар'яна порвати з СССР там на пароплаві „Шевченко", між Києвом і Дніпропетровським чи Січеславом, як пишуть тепер в „Українському Слові”. Можна заспокоїтися, — вони зовсім не в синіх шароварах, і Віктор із ними заприязнився. Але інше збентежило Мар’яну. Здається, вони згорда поглядають на ці рештки, що не вийшли з більшовиками, що зібралися на сьогоднішній заклик. Це напевно автори тих статей у газеті про „козаків і свинопасів”, поучувань, якими українцями треба бути, а от кияни не такі.