— А німці?
— Деякі села ще й не бачили німців, ото тільки ті, де фронт пройшов. Урожай весь зостався в селі, німці не вимагають нічого. От тепер я переконався: як би то розцвіла Україна за пару років, коли б її багатств щороку не грабували.
Видно по ньому. Життєрадісність його, в селі придбана, виливається, насамперед, у світогляді. То ж такий був Хома невіруючий! А тепер він такий, як ті селяни, про яких не може наговоритися, В селі готові Гітлерові ноги цілувати. Землю вже поділили, все засіяне, ждуть тільки, коли вже почне діяти український уряд. І при цьому — перша нотка давнього Хоми-невіруючого скептицизму. Приїхав він, думав, що тут уже є уряд, в цьому вся Україна певна, а тут... Максим знизує плечима.
— Правда, я ніколи не вірив, щоб німці дали Україні самостійність. Може буде існувати військова влада та й годі?
Хоч-не-хоч, а в кожній хаті тепер говорять про політику. Замість побутових, інтимних, чи яких інших буденних інтересів, у всіх на язиці, — як то тепер буде? Які німці? Добро чи зло? Вгадують майбутнє, прогнози ставлять, витлумачують, зважують кожен запримічений епізод, детальну, кадр… Суперечливі враження намагаються збагнути. Чи то окремий який німець брутально-жорстокий, чи це — політика завойовника на окупованих землях? Чи це висококультурний народ лицарів, як твердить, наприклад, Галина, чи це безоглядні грабіжники, як запевняє, наприклад, Максим? Вони ще ладні погризтися на цю тему, а почалося з невинного.
Максим вирішив, що він наговорив уже досить, почав розпитувати. Гм, Галина, як лялечка. Звідки? Нові меблі. На збереженні? Прекрасно. А це ще й у нове мешкання перебереться?
— О, це дуже легко тепер, — додає Галина. — Я й вам, як хочете, складу протекцію. Там, де. я працюю…
— Один мій знайомий дістав ордер на мешкання, а там знайшов склад мануфактури. Тепер возить на село, міняє.
— А в нас двоє сусідів побилися. Забралися в якусь хату й почали ділитися. Чесно все поділили: сервіси, бронзу, килими, — було багате жидівське мешкання. І знайшли ще цілий мішок шовкових обрізків у шафі. Очі розгорілися, кожен хоче собі увесь мішок. Почали тягнути, рвати кожен собі, потім побилися, потім пішли до німців скаржитися.
— Від такої гуморески очі лізуть на лоб рогом, — регочеться таки Максим. — Але ці добродії винні найменше. Вакханалію грабунку найдосконаліше виконують самі німці. Я лише день у Києві, а вже знаю: вивезли звіринець, музеї, везуть меблі, — навіть ручки від дверей. Невже в них ручок нема? А дивлячись на них, і наша шушваль повилазила.
— Нічого подібного! Німці дуже культурні, — заступилася Галина. — Коли горіло, я ходила вулицями і плакала. І уявіть собі, до мене підійшов офіцер, почав мене потішати. Це був справжній лицар. Він мене провів додому й не дозволив собі жадного образливого слова, ні жесту. Тільки обережно-обережно підтримав мене за лікоть. А якби так наша азіятчина?
Максимові дивно. Інтелігентна людина, а не має жадних національних почуттів. Засліплена німецькою зверхністю, зовнішнім полиском. І вже ця посмішка, що ніколи не сходить Галині з обличчя, здається йому посмішкою ляльки. Завжди однакова.
— А по-моєму, — Максим стає ребром, — вони навмисне дають волю злодіям, темному елементові, щоб створити враження, що українці ні на що не здатні. Що вони зробили, щоб припинити хаос?
— Ось побачите, який вони наведуть порядок, — запевняє уперто Галина.
— А чому вони тепер не думають впорядкувати життя в Києві? Чому людність досі не одержує хліба? Ви там в управі не чули?
— Чула. Бо вже друга випічка хліба отруєна, от чому. На лінії Фастів-Київ висаджено поїзд із продуктами...
— Я чув, — із німцями ?..
— Кругом саботаж, диверсія, а тоді кажуть: німці недобрі... — Галина надула губи.
— Щось мені вже це не подобається, — Максим крутнув головою. — І мабуть, подивлюсь-подивлюсь я на це все, та й зашиюсь десь на цукроварню. Те, що вони з жидами зробили...
— Жиди самі винні. Вони позалишалися тут, щоб провадити підривну роботу. Я знаю одну лікарку, — найсимпатичніша особа. Я дала б голову за неї, за її добропорядність. І що ж? Роблять у неї обшук, — її не знайшли, але знайшли пекельну машину.
— Еге! Щоб себе виправдати, такі баєчки пускає хтось. Розказують також, що як німці роздягали жидів на розстріл, то краще собі забирали, а гірше віддавали. „Бери, рус...” І були такі, що брали.
— А як подумати, то й справді, — уперлася Галина. — Хіба це їхнє? Це ж народне, народ на це працював. А награбоване, однаково, боком вилазить.