Перед Будинком Червоної Армії на Дорогожицькій полонені викопали величезну яму, а тепер зносили туди з Будинку книжки. Клясики, наукова література, журнали, енциклопедії — все те летіло в яму. Васанта стояла там і дивилася доти, аж поки почали яму засипати.
Їйбогу, ще щастя має Васанта! Інші тільки читають про це, в кіні дивляться а вона увіч бачить фашизм. Кадр за кадром. Там у Золотоворотському саду помирає старий сивий жид, бо не дійшов до кладовища, його стара лежить поруч мертва. Тут — кладовище бібліотеки…
XXIII.
Секретарка німецького відділу пропаганди, наша знайома Катруся Богданович, має сьогодні гарячий день. Почався він тим, що вранці знайшла вона на своєму столі совєтську листівку: „Товариші українці! Ми вас звільнимо! Сподівайтеся, — буде знову вільна радянська Україна!”.
З тією листівкою пішла до шефа. У шефа на столі така ж сама. Хто тут був? Тільки прибиральниця, глуха на обидва вуха, фольксдойч. При вході стоїть вартовий — німець. То хто ж це зробив? Фантом?
Після того посипалися відвідувачі. Багато з них чекає марно, шеф їх не прийме, Катруся не відважується навіть про них йому доповісти. От обтовкає пороги якийсь київський старожил із лисячим писком, із німецьким прізвищем, таким самим, як і в її шефа. Хоче щоб віддали йому безкоштовно меблі, бо він — погорілий артист. Шеф йому, не зважаючи на прізвище, відмовив, бо не вміє нічого по-німецькому, а він іще й іще йде… Сьогодні він уже видумав нову версію: він — нащадок остзейських баронів Рейнгардтів…
Потім — ота смішна Марія Проскурівна, селянка-графоманка, із якимись претензями. От бачте, її, матір репресованого українського письменника-футуриста, не хотять друкувати. От гляньте, вона має стоси списаних зошитів, бо ще за молодої дівчини писала, а як Мишко став письменником, то навіть і друкував її. Та совєцька власть не дала. — І тиче ця смішна бабуся свої стоси не знати яких жовтопоруділих старих, записаних густо зошитів без абзаців і крапок, а Катруся не знає, як їй відмовити. Не піде ж із цим до шефа, його зовсім не обходять матері українських репресованих письменників, він глумиться, що якісь ще й письменника в цих українців існують. — До літературної газети, до „Літаврів” треба йти, — радить Катруся. — Та там сидять якісь не наші, вони нічого не тямлять, тільки задаються. — Чому не тямлять, там є видатна письменниця, Олена Теліга, чарівна, культурна людина. — Еге, почала мене питати, чи люблю я якогось Пушкіна, а я й не знаю, хто то, — ображено відказувала Проскурівна. — А я вам кажу, все кортить мене, що де почую, побачу, — та й записати. Ото як Мишко вчився у місті, то я йому все списувала, що в нас удома робиться, а він узяв та й надрукував. Казав, що в мене талант… Чи чули що про сина? — Ні, — зідхнула. — Як забрали, то так уже нічого й не чула. — Бідна! Катруся чула більше. Її Михайля розстріляно. Але бабусі цього й вона не скаже. — Може хочете просити, щоб вам безкоштовно віддали безгосподарні меблі, якщо ви їх посідаєте? — Це Катруся може зробити.
Проскурівна відібрала багато часу, а тут відвідувачів уже черга. Щука і Щучка вилізли із дірки, покивують на всіх, підшіптують, що не такі щирі українці, як вони, всі забруднилися службою в більшовиків, продалися… Ці прийшли просити, щоб їм видали „Оду Гітлерові”.
Знову ж, морока з тією „Просвітою”. Вже не раз підсовувала Катруся статут її на затвердження, — шеф згірдливо відсуває. Всякі українські організації заборонені. — Але ж це культурно-освітнє товариство, не переслідує жадних політичних цілей. — Ах, ми цих українців знаємо! А це що? „Видавнича діяльність, театри, кіно…” Все це належить лише до німецької пропаганди, а не до якоїсь там „Просвіти”. — Катруся викликала „Просвіту” для порозуміння. Може б деякі пункти викреслити? От ця „Просвіта” й прийшла — широка пані в окулярах та рудому лисячому сибірському хутрі.
— То це ви, Ганно Олександрівно, організуєте „Просвіту”? — здивовано пролепетала Катруся, побачивши широке лисяче хутро й знайоме з дитинства обличчя.
— Дозвольте… — недовірливо блиснула окулярами „Просвіта”. — Я щось не пригадую…
А кинула оком на стіну за Катрусею — й відразу сама себе перебила, та ще й як голосно!
— О, Катруся! Якби не мамина шуба, то далебі, не впізнала б!
Проклята кролятина, всяк впізнає! Треба, нарешті, набрати західнього вигляду. Але в цю хвилину мамина кролятина не зашкодить.
— Та невже це ти, Катрусю? — вигукувала щораз голосніше широка пані, голосніше, ніж належить у цих стінах. — Боже, як воно виросло! От хвалити Бога, що це ти тут. Оця ж клятуща „Просвіта” не дає мені спати! А як мама?