— Мама? А вічно в школі товчеться.
— Вчителює? А чи то правда, що на Волині вже позакривали німаки школи?
Катруся значущо повела оком і змінила розмову:
— Я радила б вам скоротити обсяг діяльности „Просвіти”. Змінити трохи статут. Взагалі, мало надії, але може… Як ви викреслите деякі пункти.
Ганна Олександрівна майже з обуренням дивиться на Катрусю. Як здрібніло оце молоде покоління! Наші батьки в найтяжчі, найглухіші, найчорніші часи царської реакції працювали в рамках „Просвіти” й робили велике діло. Катрусі не треба розказувати, обидві вони з когорти видатних українських діячів, записаних в історію. Вона знає, за що Ганна Олександрівна побувала на засланні, батько Катрусі й досі десь там. Мама — есерка, а теж перейшла через „Просвіту”. Чого ж дочка?.. І як вона дочка своєї мами, то повинна знати, що „Просвіта” нелегально вже працює. Вже організовано ляльковий театр. Збори „Просвіти" перетворюються на педагогічні семінари, конференції. Он, кажуть, школи закриють, тоді багато ляже на „Просвіту”.
Ганна Олександрівна ладна тут же картати ледаче молоде покоління, але вона питає:
— А чого ж у Галичині „Просвіта” існує? То треба пояснити, що в нас „Просвіту” зруйнували більшовики, а ми нічого нового не закладаємо, тільки відновлюємо наші традиційні культурно-освітні товариства.
Катруся потайки любується на цю завзяту Ганну Олександрівну, що не спускає прапора дідів. Але вона холодно каже:
— Знаєте, що? Може ви зайдете до шефа, все це скажете йому?
Ганна Олександрівна зайде, гаразд.
— А де тут у вас… — вона нагинається до Катрусиного вуха й шепоче. Голосніше: — Розумієш? Скрізь написано «нур фюр дойче»… Так, наче ми не люди.
— На п’ятому поверсі, там для всіх, ходімо, я вас проведу, — викликалася Катруся.
І за дверима Ганна Олександрівна лається. От, клята німота! І тут… — Це ще нічого, а от на дорозі до Житомира на автобусних зупинках — «нур фюр дойче», а ти роби, що хочеш. А на вокзалах! Якісь загородки поробили, як для худоби. Все видно, огидно, не можна зайти…
Ото тільки в коридорі й може сказати Катруся і то — пошепки. Хіба ж можна бути такою наївною? Німці душать усе, вони бояться найменших проявів української організованости, на все накладають свій давучий прес. Цей Рейнгардт, до якого вони зараз зайдуть, — звичайний столяр, тупий солдафон. Але ми повинні йти до нього, кланятися якійсь гниді, крихти благати. Катруся їх ненавидить і мусить всміхатися, — так треба.
— Ну, хвалити Бога, а я думала… — з полегкістю зідхнула Ганна Олександрівна. — Твого татка я бачила тридцять сьомого року на засланні. Був дуже марний, не знаю, чи живий досі.
— І ще, — я вас дуже прошу, — говоріть там зо мною якнайофіційніше. Нічого ні про татка, ні про маму. Пам’ятайте ж!
Ганна Олександрівна запам'ятала. Коли її аргументи про традиційність „Просвіти”, перервану більшовиками, викликали шефову репліку: „Щоб уміти садити картоплю, не треба „Просвіти”... коли аргументи „на селі хаос, люди без доброго впливу „Просвіти” дичавіють” викликали другу репліку Рейнгардтову, що й худоба, як її випустиш на волю, хоче побрикати, — Ганна Олександрівна попросила перекладачку сказати таке:
— Я прошу шефа приїхати й подивитися на наші майстерні. Дівчатка дуже організовані, стукни-шерхни, — й вони вже всі біжать. Майстерні вишивок, ляльок, кравецтва, взуття, столярства… От така діяльність нашого товариства і ще для дитячої розваги ляльковий театр…
Шеф глибокодумно пообіцяв приїхати, але статуту не затвердив. Він тільки, не знати для чого, сказав:
— Ми переходящі солдати, а ви самі будуватимете своє життя. Як заробите, так і матимете. — Столяр не зовсім погодив учорашню й сьогоднішню інструкції, але ж що ви від столяра хочете?
Тим часом у Катрусі закостеніла душа, через розчинені двері побачила вона в приймальній гестапівську уніформу. Сяюча її посмішка ані на мить не здригнулася, але в ноги зайшли холодні зашпари, а по спині полізли мурашки.
Ні жива, ні мертва, з застиглою безжурною посмішкою питала, чого бажає відвідувач.
— Пані будуть ласкаві показати мені списки співробітників Богданівської управи, — відповів українською мовою на німецьку гестапівець.
Катрусі відлягло. А ще якби вона впізнала в ньому того дядька з евакуаційного ешелону, якому на коліна впала гола дитина! Зате Роман Чагир її пізнав, те тремтіння вій ледве помітне.
Катрусі стало легко, безжурно. Це ж дуже просто зробити, списки під рукою. Вона діяльно почала шукати, навіть не питаючи дозволу шефа. Цікаво, якої партійної приналежности цей пан…