А Кучерявий своєї править:
— А ви думали! Україна — цяця-цяця, та й в кишеню!
Але чого це він такий обізлений? З усієї розмови по дорозі це — найбільша незрозумілість для Мар’яни. Лютий час, це правда, але ж не можна, щоб і червоні вернулися, бо тоді всім нам кінець буде.
XXVII.
Дійсність стала подібна до теперішнього Хрещатика. Нічого цілого, камінь і цегла безладно громадяться вищими й нижчими купами, мільярди площин різних форм у безсистемності хаосу, над цим — недорозвалені стіни-скелі, покорчене залізо, що колись було дверима, печами, каркасами… Лише асфальти так-сяк почищені, а по обидва боки вулиці — мертве місто, цвинтарище. Відкрилися тільки горби, сади і кручі, колись закриті поверхами.
І все ж Хрещатик, хоч мертвий, — центральна маґістраля. Ним снують взад і вперед люди, безперервними колонами котяться машини. Як і в найглибшу давнину Києва, — куди не йдеш, то Хрещатого Яру не минути. Чи з правого берега на лівий, чи з Басарабки до Подолу, чи із Софії до Печерської Лаври, чи з Липок до Старого Києва…
Калейдоскоп подій, людей, світоглядів, суперечливих незрозумілих чуток, новин починає перетворюватися в центрофуґу. Але аж ніяк не в стрункий лад, яким усе можна пояснити. Архітектори кажуть, що невелика біда: зруйновано Хрещатик, — ще й краще, бо тепер тут є широкі можливості збудувати модерну вулицю, замість тих погорілих купецько-міщанських забудов без жадної культурно-історичної вартости, тих свідків і пам’ятників московського панування. Але що ми збудуємо замість «юґа Россії», Малороссії”, «України-Го»?.. «Радіогрупу України» чи «Райхскомісаріят Україна» із павучною свастикою та хижим орлом?
Центрофуґа немилосердно втягає Київ і його людність у свою диявольську лійку, чорна тінь насунулася над містом. Німцям нащось навмисне треба не допускати сюди харчів, не дати світла, виховувати собі продажних людців. Он цинічно оголошує якийсь „ауфруф”, що платить тисячу карбованців за голову, хто донесе на кого. Киянам лишилася одна роля: жебраків. Всі ті кооперативи, артілі, ініціативи, почини, відбудовчі ентузіязми пристукнув молоток німецьких заборон.
Все, що є в Києві, — воєнні трофеї. До свідомости киян ще не дійшло, що не тільки промисловість, безгосподарне майно втікачів, житловий фонд, але й самі вони — воєнні трофеї. Кияни ще чіплялися за якісь надії, розповідали одне одному, що в Берліні обмірковуються якісь новітні форми українського самоврядування. Та навіть над тими, які вірили цим чуткам, висів пригнічений, безнадійний настрій, такий, як і ця сіра мерзлувата погода грудня.
Лишалася світла смужка у цій нерозберисі — свої люди з заходу. Вони в газеті взялися задавати тон українському життю, що ринуло було розвиватися у всіх царинах, вони були ніби посередниками між військовою владою та киянами, вони зустрілися віч-на-віч із людністю омріяної Володимирової гори. Княжого міста, Київської Русі і… одні в одних розчарувалися. „Хто ви, — козаки чи свинопаси?” — питала газета. „Ви — чернь”, — десь у другому числі стверджувала. — „Ви не маєте ініціативи, всі форми ваших організацій — на той зразок, що лишили в спадок совєти. Ми — революціонери, а ви — всі збольшевизовані, не маєте національної свідомости, ви — матеріялісти, невироблені, здеморалізовані совєтським вихованням”.
Розчарувалися й у них. Дуже розумні! Прийшли по п’ятах німців — невелика заслуга! — і претендують на вождів над сірою плебейською масою тубільних свинопасів. Вискочки. Засвоїли собі кілька штампів і уявили себе богами української справи, наперед уже знаючи, що ніхто, крім них, нічого не знає. То чим вони від фашистів різняться, як вони прийшли, щоб панувати? Місцевому й не писни по-своєму, бо це вже й відсталість, і збольшевичення, і несвідомість. А де це видано, щоб начальник поліції та відкрив ресторан? Наїхали і кинулись до ґешефту.
Одні в одних вбачали неуків. Приїжджі певні були, що вони на заході виробилися, вишліфувалися й мають повчати цих східніх большевицьких безформенних недоучок. Місцеві певні були, що вони мають фахи, освіту, а ці — тільки форма блискуча, за нею ж — порожнеча невігласа.
Так шкутильгало українське відродження у звільненому від більшовиків і ще не загнузданому німецькою владою Києві.
XXVIII.
Неначе глуха ніч насувається, як щодня тепер, коли смеркає і надходить час бездіяльної, тупої, скотинячої пітьми. В цей час минулого року Мар’яна сиділа в академічній бібліотеці біля лямпи під зеленим абажуром. Тепер от бреде мертвим містом серед руїн і хоче зрозуміти цю глупу ніч, що насувається невідхильно на Київ. Всі оці „детальки” й „деталища” німецької окупації варяться і вергаються в голові, Мар’яна хоче їх збагнути, а всі зусилля зводяться до одного висновку: ми — непотрібні! У більшовиків були ми непотрібні і от тепер — ні. Але тоді ми могли зайти до академічної бібліотеки, а тепер туди нікого не пускають. Ми казали, коли „кум” стукав у брами Києва, що гірше, як було, не буде, а тепер бачимо, що може бути ще й гірше, нестерпно.