Та заходить вона до відділу мистецтв, а їй кажуть, що Віктор Прудиус не працює. — Давно? І хто ж замість нього? — А для чого? Для яких мистецтв? Від задуманого театру „Веселий Київ” вже й вивіски не зосталося. Організувався був театр Садовського, але й його розпустили. Опера? А то в німецьких руках. Взагалі, німці визнають тільки розважальне мистецтво. — А кіно? — Є одне кіно, на Тюрінґенштрассе, лише для німців. — Що це за Тюрінґенштрассе? — Кат його знає, здається, Катерининська.
Треба хоч до Івашка зайти. Але ж Івашка вже давно нема, вже давно заарештований, здається, розстріляний. За що, — ніхто не знає. — Ні, цього не можна сприйняти, як дійсність, це сняться якісь кошмари.
А де той рудовусий симпатяга у чорній шинелі, що радив усім якнайскорше поробитися купцями-мільйонерами? — Вже не працює. — І жадного бажання щось пояснити, додати на мертвому лиці чиновника Мурзученка.
І видко, що нема куди піти, як таки до пані Наталі. Вона тепер десь із Оленою Телігою та Рогачем у газеті працює. Галину заодно побачить, вона дуже підійшла до смаків закордонників і стала там довіреною особою.
Та заходить Мар’яна до редакції, колись „Комуніста”, а тепер „Українського Слова”, хоче вже йти сходами, а її не пускають. Треба замовити телефоном перепустку. Знову перепустки? Що ж, це найпростіша річ — подзвонити. Галина, пані Наталя — самі свої.
Не Галина, а сама пані Наталя відповідає в слухавку, Чує вона, що Мар’яна хоче зайти, але не пускають її на сходах. І чує Мар’яна:
— Я не можу вас зараз прийняти. Подзвоніть за десять хвилин.
„Прийняти?” — не повірила ушам своїм Мар’яна. — А хіба я до вельможі на прийом прийшла? Як і за більшовиків, знову це ненависне бюрократичне „прийняти”. То вже між прибульцями й місцевими розрослася така дистанція, що не по-товариському зустрічаються, а удостоюють одні, другі ж добиваються „прийому”?
— За десять хвилин я не можу до вас зайти, — сказала Мар’яна перше, що налетіло, й повісила слухавку.
Не ходила до тих на прийоми, — не піде й до цих. Але як скоро закуштували вони смак влади! Ще ж і не вмостилися добре!
— О!
Мар’яна озирнулася. Хтось до неї?
— О! І ви тут?
До неї всміхаються два обличчя. Нарцис, той докучливий юнак-поклонник, якого вона колись передала Васанті, тепер дивно змужнілий і споважнілий. І „янгол, виваляний у болоті”, як вона про себе називала Олега, син учителя, що поставив її національну свідомість,
— Знайомтеся! Мій приятель, Микольський,
— То ви — Микольський? — приголомшено остовпіла Мар’яна. — То ваші статті в газеті? Я сказала б, найталановитіші…
Мар’яна не договорила, бо, здається, й Олег там пописує. Але ніколи-ніколи в світі не думала вона, щоб Нарцис здобувся на таке гостре, аналітичне, публіцистичне перо. Чи думала вона колись, що цей червонощокий, на бокових стільцях у бібліотеці, той викинутий з вузу жовтодзюбий ніцшеанець, — такі от бунтарсько-войовничі думки плекає, такий непримиренно викриваючий до совєтської брехні? А в тій голові, як і в Мар’яниній, родилося, розвивалося і росло заперечення, ось тепер так струнко вилите в ряді бойових статей,
— Мені щастить, — пробурмотів зніяковілий Нарцис. — Приїхав на день, а всіх знайомих побачив…
Олег також здивувався. Вони знайомі споконвіку? Та нікому не хочеться в минулому порпатися.
Мар’яна переходить на сучасне. Оце хотіла вона зайти до знайомої, та не приймають. Цікавий початок знайомства. До них треба на прийом іти, як до наркомів…
— Це ви про кого? Про сальонову даму? — перехопив Олег нюхом. — Що ж ви хочете? Доба цезаризму!
— А в мене слова „не можу прийняти” викликають обурення, гнів, зненависть і огиду до життя. За більшовиків обминала вельмож і за фашистів не змінюся.
— Я також до неї. І певний, що мене прийме!
— Звідки така певність?
— Чарівність у сполуці з революційністю — найкраща прикраса сальону.
— Що ви торочите?
— Я вже навіть засвідчив своє захоплення й тому успіх мій забезпечено, мені не скажуть, як вам, „через десять хвилин”, — не вгавав Олег. — Тільки перебили мені німці з кербудом. Вхопили на мости і я ледве вирвався. Втік просто. Тепер потребую довідки, що я працюю в редакції. І дістану.
Нарцис поспішає. Вони можуть собі й до завтра говорити, а йому ще багато справ. Як побачить Олег Катрусю, хай скаже, що Нарцис приїжджав на день…
— Ну, а ви? — дивується Мар’яна, що Олег такий певний — і не йде до пані Наталі. — Вам же посвідчення потрібне.
— А як вона й мені скаже: «за десять хвилин»?
Йому все жарти. Може, справді, краще десять хвилин, ніж десять днів у воді на морозі? Чи то правда, що на мостах дають страшну „баланду” й більш нічого? Що постріляли чотириста жидів?