Выбрать главу

Правда й те, що німцям дозволено буде дружитися з українками. Бо ніякої України не буде, а буде Великонімеччина. Як же не підновити чистоту арійської раси? Німці не те, що ті базікала-аґітатори. Ці застосують витончену науку, техніку. Ну, стерилізують небажаних. Подивляться ще, чи придатна українська порода на підґрунтя для поліпшення арійської крови, а потім і застосують ту чи іншу операцію. Це ж не варварський, а вищої техніки спосіб. Ця техніка дана в руки холодним, безсердечним „надлюдям”, все ненімецьке для них — „павловська собака” на експерименти.

І все це звучить, як новий порядок у Европі, милостиво виданий із рук переможця.

Вже й каганець почав кліпати та гаснути, треба лягати спати, а Мар'яні не спиться. Отак тепер завжди, не може спати, все передумує. І всьому цьому один рефрен. А як же буде?

Але й це правда, що німцям ніхто не дав їх могутности, вони самі її собі здобули. Вони не байдикували, а століттями працювали за тим пляном, який тепер втілюється. Мрія їх здійснюється. А хто спав, той нехай сам на себе нарікає. От прийшла важка година, вирішальний час, — а де наші уми? Наші сильні неегоїстичні особистості? У Києві після спустошення на цю хвилину нема, та й у галичан, в легальних умовах Польщі, щось не зродило. Радянські газети погрожували, що німці двадцять три роки вишколюють українських емігрантів, але де ж вони, ті вишколені в німецькому дусі українські діячі? Та газета — плювачка німецької пропаганди українською мовою, та й годі. А ті, що величають себе найповноціннішими носіями української революційної ідеї, що добивалися до Києва крізь заборони, ті виявилися, справді, мрійниками і, справді, обмеженими. Далі одноманітної пісеньки про хоробрих звитяжців Олега й Святослава — не втнуть... А реальність, сьогоднішню Україну, вони не добачили, вона не підійшла під їх міражний ідеал і вони її просто зігнорували, а фактично перед нею скапітулювали. Побачили дійсність — і замкнулися в своїй касті.

Яка безбережна пустеля!

А тим часом Україна висаджена, спалена, — згарища і попіл. Ці «визволителі» грабують недограбоване, заводять щось страшне…

І нема в кого спитати. Як же буде? Чи справді буде це Великонімеччина?

Мусить питати сама себе. Як і раніш. І сама Мар’яна Мар’яні відповідає:

„Вірю в велику силу народу. Того ядра, що воскресає після руїн, колонізацій, зливань, схрещувань, підбиття. Народ всмоктує усе чуже й зроджується під іншою назвою. А все той самий. Пряма лінія веде мене в глибину тисячоліть до моїх предків, я рівна з ними перед лицем одного: потреби щастя. Вони знали, як його мати— ми цей секрет згубили. Розриваються старі тканини, прогнивають, проростають новими, сенс щастя ускладнюється, щастя все химерніше поєднується з недолею. Але цей процес не терпить штучности. Де штучність, — там звироднілість. Людина — все те, що пережили предки. Відкидати будьщо — уштучнювати. Цього не можна. Наука і таємниця, техніка і містика, матеріялізм і ідеалізм, — воно все в мені є, бо через усе це пройшли мої предки.

І моє особисте щастя, Мар'янине, — розсунути межі мого буття скільки дозволено людині наблизитися до тями про безконечність. А безконечність людині не дано спізнати. Можна ще уявити її колом, але що таке коло? Повторення пройденого? В безконечності ж ніщо не повторюється, жадна точка не подібна на другу. Може спіраля…”

Не спить Мар’яна. Заглада зазирає ввічі, а вона мацає зв'язок із тисячоліттями своєї особи — жалюгідної, непридатної до життя-боротьби. Кудись до вічности завели химерні думки, коли тут за пару років Україна знищена буде фізично. Хіба це відповідь на питання: бути нам, а чи не бути?

Так, це відповідь! Мар’яниного щастя не дасть ніхто, — вони усі хотять лише підновити себе, висмоктавши кров із нас. Нас хотять запевнити, що ми — бушмени, приречені на угноєння для щастя „великих культур”.

То ж наша місія — виявити волю до свого щастя. І це веде до потреби мати свою державу, таку, де Мар’яна може думати про всесвіт і тисячоліття.

Для більшовиків це — „націоналізм”. Для націоналістів це — „большевицький інтернаціоналізм”. А для Мар’яни це — воля до свого ствердження, це сік, що тягне вона з великої сили народу.