Селянин нечутливий до потреб міста, — місто не було чутливе до нього. Є хліб-сало, але не продасть. Виміняти може. Як приходять з міста, він цікавиться, що принесли, але не цікавиться, чи голодні, чи не треба обігріти. Повдягалися всі в крепдешини й модельне взуття. Це все принесене в клунках і привезене на візочках, бо ні поїздом, ні автомашиною українське населення не має права їздити. На їзду треба мати дозвіл.
Аби ще не били німці селян, як кріпаків, то вже й зовсім було б добре. Та ще щоб свої бандити не тероризували. Бандит був бандитом, його використовувала радянська влада для своїх цілей, а тепер знов хтось інструктує, як треба робити нестерпний хаос.
Німці не втримаються. Такі погляди. Інші кажуть, що таки втримаються. — Втримались би, якби були розумніші та прийняли плян Бравхіча. Зразу після поразки під Ростовом генерал Бравхіч запропонував плян із трьома пунктами. Перший пункт — перестати знущатися над полоненими; другий — дати самоврядування національним республікам і зробити з них союзників; а третій — не заганятися далі з фронтом. Кажуть, Гітлер відкинув цей плян, а самого Бравхіча відсунув від командування.
Зустрічаються люди, питають одне одного, — що це воно буде? Кажуть, фронт під Конотопом. Що то воно буде? Кажуть, Полтаву червоні зайняли. Поїхало двоє німців до Харкова і вернулися поранені. — А я чула ще й таке: одна баба прийшла з Києва з плачем: „Оце насилу врятувалася, бомби в Києві так і летять на голову...”
А читали на Водохреща, яку вони об’яву вивісили? Це лише церковне свято, а тому треба працювати. Прийшли визволяти церкви, так і радіо їх кричало, а тепер…
— Та вони в себе так само воюють із церквою, як і більшовики.
Отак, усе само собою приходить у нечувано хаотичний стан. Підпільні чутки без усякої цензури, одна одній суперечливі, правда переплутана з дурною нісенітницею. І хоч підпільні чутки зазначають точне число вступу більшовиків у Київ — п’ятнадцятого лютого, — хоч уже дехто збирається з розкішних мешкань переносити свої манатки назад до убогих халуп, — газета київська невтомно навчає киян, хто вони й що вони, як то вони мають поводитися, щоб заслужити собі належне місце в новій Европі, в тому новому порядку, що закладається оце аж на ціле тисячоліття. Яке воно, те належне місце, трудно було уловити з хитромудрих проповідей „Нового Українського Слова”, бо чомусь націонал-соціялісти не поспішають популяризувати своїх ідей, не добиваються, щоб кожен киянин пройшов „нацистську політграмоту" чи хоч мав щастя прочитати нацистську біблію, „Майн кампф”, заборонену у більшовиків і затаєну новими соціалістами від визволених народів. З натяків газет ми повинні лише здогадуватися про суть цього вчення. Очевидно, комусь невигідно, щоб кожен роздумався: воно то соціялізм, але яка наша участь в тому соціялізмові? Будемо переварені на мило, а шкура наша перероблена на рукавички чи дамські торбинки?
Щодня ця єдина духова пожива приносила порцію образ українському народові — милосердно, щоб легше переніс він свій перехід до рабства.
Говорилося ніби про радість праці, — яка шляхетна тема! — а виходило, що українці то негодяща нація, від неї дарма сподіватися сильного характеру, сміливости дії, культурних цінностей. Їй тільки цілувати німецького ступака. А тому: ледарі-українці, працюйте! Відколи вже це український народ ледарем став? То силою хотіли весь народ обіднячити, за працьовитість із села виганяли, а тепер знову якесь зовнішнє накидають. А яке, — ніхто не знає. Нічого не обіцяють, «як заробите, так і матимете». Із чужих рук матимете!
Другого дня читаєш українською мовою, що Україна ніколи не мала своїх героїв, своєї історії, своїх славетних традицій. Хмельниччина — випадковий, незначний і нехарактеристичний епізод. А в вісімнадцятому році пара якихось нечемних, зле вихованих юнаків прийшли до німецької влади й вимагали самостійности... — І такі інші огиди.
Ще третього дня ця газета, на бібулі синього кольору, наповнена відомостями про високу німецьку культуру. От які то німці, в них і Ваґнер, і Бетговен, і брати Грімм! А в нас що? Зовсім непотрібно, неактуально відзначати ювілейну дату Михайла Старицького, але вже обов’язково нам треба знати про якогось там зоолога Бурмайстера. Щоб цей колоніяльний, поучуваний до послуху й покори, ні до чого нездатний народ день-у-день переконувався: нема чим йому пишатися, сонце світить тільки з Великонімеччини. Недарма редактор цієї німецької, перекладеної на українські слова, газетки послав уже свою дочку-студентку за покоївку до Німеччини з першим транспортом добровольців.