Ще згодом втлумачується, що повстання та революції згубні для народу… очевидно, колоніяльного, бо в самих панів-німців слово „революційність” дуже модне. А демократія — облуда, видумка жидів для панування. Але що має бути замість революційности й демократизму, цього не говориться. За логікою, замість демократії — аристократія. Замість виборности — шеф, фюрер, вождь, один верховний, зв’язаний з таємничим Провидінням, самодержець. То це може монархія? Теж ні. Втлумачується: до реакції повернення не може бути. Що ж тоді реакція, як не найчорніша сьогоднішня!
Коротше: не лінуйтесь, не бунтуйтесь, не мрійте, бо романтика теж шкідливий анахронізм і не дає ніякої користи. Не бунтуйтесь, як вас поведуть до різниці на заріз, бо все одно ви кращого нічого не варті, ви ніколи не були здібні до самостійного державного життя.
Коротше, газету дано нам для того, щоб вселити зневіру в себе, в свої сили, впоїти безвольність і рабську покору та повну надію, що все хороше нам принесуть, як не „старші брати”, то,.визволителі”, „вчителі”. Похапцем висвячують у ці „вчителі” германські народи, без яких ми, нібито, за всю історію не могли й кроку зробити. Щоб довго не трудитися, просто позичено ідею у „старших братів”, які нам увесь час простягали „братню руку”. Все українське — негодяще, замість нього треба запроваджувати німецьке, бо воно корисніше. За своє змагатися не слід, бо нема за що. А як що й є добре, то воно перейняте не в кого ж таки, як у німців.
Найкоротше ж, — нижче тубільне населення треба не піднести, а присадити, притупити, збити в пилюку.
І за все це редактор Штепа дякує день-у-день, аж захлинається, аж поему видрукував: „За що ми дякуєм тобі, Німеччино!” За це і ще за те, що „вчителі-визволителі” безперервними транспортами вивозять людський і худоб’ячий контингент, кам’яновугільну й залізну руду, цукор, збіжжя, — все те, чого не добрали „старші брати”. А в тім будинку Академії Наук, де з вікон викидали чотири інститути, — свище вітер. Він навіть і на один день не потрібен був переможним великонімецьким збройним силам. А всі форми громадського життя тубільців заборонені, недозволені, розігнані. Оце тільки й втішайтеся, українці, німецькою газеткою, перекладеною якимись недолюдками на вашу мову. Чекайте „належного” місця. Воно вже й тепер містить у собі правду: такого, як належить народові безвольному, некультурному, без своєї історії, героїв, державних здібностей…
А під шелест цих проповідей вилазять на поверхню пройдисвіти, що при всіх урядах не змогли зукраїнізуватися, чванливі й загребущі влади. Правда, що хаос, і не первотворний, а з такими всесвітніми „жучками”. Вони „влаштовуються”. Протекціонізм, лазівки, хижацтво, вигризання з зубів. Без цих плутаних шляхів — пропадай, і то негайно! Хто як може: базар, патент, наспіх склепана „самодіяльна кооператива”... у якій пайовик нічого ніколи на шаг не одержить і не має права нарікати, бо зараз почує: „це вам не совєти!"…
Враження таке, що хтось навмисне все це робить. Каламуть пливе на поверхні й ніхто не в силі її втамувати. Все стає дибки. Безладдя й хаос. Німці намагаються якийсь порядок ввести, але саме в тій дозі, якої потрібно, щоб їм було легше експлуатувати ще нерозтягнене. Німецька сила діє не виховавчо, а по-військовому точно, репресивно. От на хлібному заводі розстріляли цілу зміну робітників — невинних. Розстріляли, бо знайшли уламки скла в борошні. А то дівчата з попередньої зміни, що змащували дека, захотіли вкрасти олії й заховали дві пляшки в мішках. Прийшла друга зміна й, нічого не знаючи, взяла ті мішки в роботу. — Он на схрещенні Хрещатика, Васильківської, Басарабки й бульвару Шевченка, де найбільший рух, три дні висять на ліхтарях два повішених із записками на грудях: „українець”, „жид”. Глухо-глухо тепер у Києві. Після всіх спроб організуватися, відновити те, що притаїлося від евакуації, що придушене арештами, заборонами та розгоном, — життя тепер блимає каганцями по кухнях, та ще от сюди, до Гната Загнибіди, хто зайде. Все знову притаїлося. Або метикує, як би не пропасти, або повтікало на села, пообростало бородами, — щоб ніхто й не знав, хто ти є, хто був.
Єдиний світоч на весь Київ — управа, та й то тут тільки вдають, що працюють, насправді ж ніякої роботи нема. Ну, от відділ освіти. Що, справді, робить у ньому Гнат Загнибіда? З вищих шкіл дозволено тільки медичний інститут, лише найстарший курс, що кінчає цього року. Жадних спілок, жадних „Просвіт” не дозволено. Три театри починали організовуватися — і всі три розігнано. Науково-дослідні інститути, що почали були відновлювати свою діяльність, розігнано. Музеї, крім „Готського”, замкнені, з них німці краще вивозять собі. Бібліотеки німці взяли в свої руки, ніхто не має права користуватися ними.