— Знову підеш на роботу?
Амеріго ствердно кивнув головою. Дружина поважала його роботу, але зовсім не розуміла її. Вона не розуміла, що технічний бік справи важив найменше. Як і більшість людей, вона вважала, що її чоловікові платять гроші за його вміння надавати трупові у домовині такого вигляду, що він лежав як живий. Що правда, то правда, тут він був неперевершеним майстром. Але ще важливіша, ще необхідніша була його присутність під час прощання осиротілої родини, родичів і друзів з дорогим небіжчиком. У ті хвилини вони потребували Амеріго.
Він був наче представником смерті на землі. Його обличчя завжди лишалося поважне й тверде, хоча й лагідне, голос не дрижав, хоч лунав тихо, на найнижчому регістрі, і Бонасера був головною дійовою особою в жалобній церемонії. Він міг заспокоїти тих, хто надміру побивався, міг угамувати неповажних дітей, якщо батькам не вистачало духу на те. У своїх співчуттях він ніколи не здавався нав'язливим, його присутність завжди була доречна. Родина, що хоч раз скористалася послугами Бонасера, спроваджуючи ближнього на той світ, вдавалася до нього знову й знову, і ще ніколи не залишив Бонасера самотнім свого клієнта в жахливий останній вечір, що той мав пробути на землі.
Звичайно Амеріго дозволяв собі трохи подрімати після вечері. Потім умивався, голився ще раз, щедро напудрював синяве підборіддя. Завжди виполіскував рота. З повагою перевдягався у все чисте, надягав на себе білу лискучу сорочку, чорну краватку, свіжо випрасуваний темний костюм, чорні шкарпетки, взував чорні черевики. І все ж таки загалом його постать набувала вигляду не похмурого, а швидше заспокійливого. Він фарбував волосся в чорний колір — річ нечувана для італійця його походження і віку; проте робилося це не з марнолюбства. Просто чуб уже був таки добре шпакуватий, а така масть, на думку Бонасера не пасувала до його фаху.
Коли він упорав юшку, дружина поставила перед ним невеликий біфштекс і трохи зеленого шпинату, политого золотавою олією. Він не любив переїдати. Потім налив чашку кави і знову запалив сигарету. П'ючи каву, думав про свою нещасну доньку. Вона вже ніколи не буде такою, як перше. Вроду її врятували, але в очах у неї застиг вираз переляканого звірятка, і Амеріго несила було дивитися на дочку. Отож вони послали її на якийсь час до Бостона. Час загоїть рани. Бонасера добре знав, що біль і страх — це не смерть, якої вже нічим не поправити. Робота зробила Бонасера оптимістом.
Він допивав каву, як у вітальні задзвонив телефон. Дружина ніколи не підходила до телефону, коли Амеріго був удома, отож він підвівся, допив каву, загасив сигарету і пішов у вітальню. Дорогою вже скинув краватку і розстебнув сорочку, ладнаючись лягти задрімати. Узяв трубку і відповів зі спокійною ввічливістю:
— Алло.
В другого кінця відповіли різким безапеляційним тоном:
— Це Том Хейген. Я дзвоню за дорученням дона Корлеоне.
Амеріго Бонасера відчув, як кава забулькала в нього в шлунку; його наче аж трохи замлоїло. Минуло вже близько року, як він заборгував донові, аби помститися за честь своєї доньки, і за цей час якось поблякла свідомість того, що колись доведеться сплачувати борг. Вигляд отих двох закривавлених пик переповнив його такою глибокою вдячно, що він ладен був зробити для дона що завгодно. Але час підточує вдячність ще швидше, ніж вроду. І тепер Бонасера зробилося зле, як людині, на яку насувалась страшна біда. Він відповів тремтячим голосом:
— Так, я розумію. Я слухаю.
Його вразив крижаний тон консільйорі. Адже Хейген, хоча й не італієць, завжди був привітною людиною. А тепер віг говорив уривчасто й різко:
— Дон свого часу зробив вам послугу. Він не має сумніву, що ви хочете віддячити за неї. Що ви були б раді мати таку нагоду. За годину, не раніше, а може й пізніше, він буде у вашому жалобному закладі і скаже, що треба зробити. Зустріньте його там. Усіх, хто працює у вас, відішліть додому. Щоб не було нікого. Якщо ви не згодні, скажіть зразу, я повідомлю дона Корлеоне. У нього є й інші друзі, що можуть зробити для нього цю послугу. Амеріго Бонасера майже закричав від переляку:
— Як ви тільки могли подумати, що я відмовлю Хрещену Батькові? Звичайно, я зроблю все, що він хоче. Я не забув про свій борг. Я зараз же, в цю мить іду до закладу.
Хейгенів голос трохи пом'якшав, але все одно звучав дивно.
— Дякую, — промовив він, — дон ніколи не сумнівався щодо вас. Це я від себе запитав. Зробіть йому сьогодні послугу і можете коли завгодно прийти до мене, якщо у вас буде якийсь клопіт, я обіцяю вам свою дружбу.