— Вечеря на столі, — озвалась вона.
— Я ще не хочу їсти, — відказав він, не зводячи очей від газети.
— Вечеря на столі, — вперто повторила Конні.
— Можеш висипати її собі на с..., — сказав Карло, допив віскі зі склянки й знову налив у неї з пляшки. Він уже немовби забув про дружину.
Конні вернулася на кухню й щосили жбурнула тарілками з їжею об зливальницю. Брязкіт розбитого посуду підняв Карло з ліжка. Від вигляду масних плям і патьоків від телятини з перцем на стінах кухні, хворобливо охайного Карло прорвало.
— Ану прибери, бо приб'ю на місці, як сучку шолудиву, — зловісно сказав він.
— Не діждешся! — відповіла Конні й підняла руки з скарлюченими, мов пазурі, пальцями, готова роздерти шкіру на його голих грудях.
Карло вийшов у спальню, а за мить вернувся зі складеним удвоє ременем у руці.
— Прибери, — наказав він із виразною погрозою в голосі.
Конні не зрушила з місця. Карло замахнувся ременем і стьобнув її по товстому стегні — не дуже сильно, щоб не лишити сліду, однак боляче. Конні відступила до буфета, сунула туди руку, вихопила довгий ніж, яким різали хліб, І підняла його напоготові.
Карло зареготав:
— Ба які ці Корлеоне! У них і жінки — душогуби.
Він поклав на стіл ремінь і ступив до неї. Конні хотіла зустріти його швидким ударом, але важке тіло вагітної жінки уповільнило її рухи, і Карло ухилився від ножа, що цілком насправжки поціляв йому в пахвину. Він легко обеззброїв її й почав бити по обличчю знов не дуже сильно, щоб не лишити слідів. Карло бив і бив, а дружина задкувала від нього довкола столу, аж поки він не загнав її у спальню. Конні вп'ялася зубами йому в долоню, він ледве віддер її за волосся. Карло бив її по щоках, доки вона не розревлася, як мале дівчисько, від болю й образи. Потім презирливо турнув її на ліжко. Хлиснув віскі прямо з шийки — пляшка ще стояла на нічному столику біля ліжка. Тепер він був уже добряче п'яний, його світло-голубі очі божевільно блищали, і Конні перелякалася не в жарт.
Широко розставивши ноги, Карло пив з шийки. Потім захопив пальцями шкіру з тілом на її розповнілому від вагітності стегні й почав боляче крутити, аж поки Конні почала проситися.
— Жирнюча, як свиня, — сказав він гидливо і вийшов і пальні.
Перестрашена Конні лежала в ліжку, не наважуючись поцікавитися, що робить її чоловік у суміжній кімнаті. Врешті вона підвелася, щоб крізь прочинені двері зазирнути у вітальню. Карло розлігся там на канапі й дудлив віскі з нової пляшки. Конні подумала, що скоро він нап’ється і засне дурним сном, а вона тоді вийде до кухні і зателефонує своїм на Лонг-Біч. Скаже матері, щоб прислали кого-небудь забрати її звідси. Вона сподівалася, що до телефону підійде Том Хейген або мати — аби тільки не Сонні.
Було вже близько десятої години вечора, коли на кухні в домі дона Корлеоне задзвонив телефон. Трубку взяв один з донових охоронців і зразу, як належить, покликав господиню. Але пані Корлеоне ніяк не могла втямити, чого хоче дочка, бо та, хоч і в істеричному стані, намагалась говорити пошепки, щоб не почув чоловік у суміжній кімнаті. Та й обличчя і губи в неї розпухли від ляпасів, і їй важко було говорити. Пані Корлеоне моргнула охоронцеві, щоб той покликав Сонні, який сидів у вітальні з Томом Хейгеном.
Сонні прийшов на кухню й узяв у матері телефонну трубку.
— Алло, Конні, слухаю, — сказав він.
Конні, боячись чоловіка і того, що може накоїти брат, стала затинатись ще дужче. Вона пробелькотіла:
— Сонні, пришли по мене машину, я тобі потім розповім. Нічого такого, тільки сам не приїзди. Пришли Тома, чуєш, Сонні. Нічого такого, я тільки хочу додому.
Тим часом до кухні прийшов і Хейген. Дон уже випив на ніч снодійне і спав у своїй спочивальні поверхом вище, у Хейген не хотів спускати ока з Сонні на випадок якоїсь біди. Обидва домашні охоронці теж були на кухні. Всі очікувально дивились на Сонні, що стояв з трубкою біля вуха.
Очевидно, шалена вдача Сонні мала якісь таємничі глибокі джерела в надрах його організму. І тепер усі бачили, як кров буквально бухнула в його товсту жилаву шию, а очі затуманила ненависть, риси обличчя напружились, аж загострились, а потім обличчя набуло якогось землистого кольору, мов у хворого, що змагається зі смертю. І руки в нього аж трусилися: то серце гнало по жилах адреналін. Але Сонні відповім опанованим, низьким голосом:
— Зажди, сідай і чекай, — Сонні поклав трубку.
Якусь хвильку він стояв на місці, неначе сам приголомшений своєю люттю, а потім, гидко лаючись, вибіг з дому.
Хейген зрозумів з виразу обличчя Сонні, що той зовсім знавіснів і не тямить себе від люті. Зараз можна було чекати від Сонні чого завгодно. Хейген знав також, що дорогою до міста Сонні може охолонути, вернути собі розважливість. Правда, та розважливість могла зробити Сонні ще страшнішим, хоч і вбереже від небезпек, у які завела б його лють. Хейген почув, як заревів мотор, і наказав обом охоронцям: