— Чи мій крам ще цілий?
Віто кивнув головою. Він не любив багато говорити. Привівши добродушного широковидого Клеменцу до себе в помешкання, налив йому склянку вина, а сам подався видобувати пакунок з настінної шафи у спальні.
Клеменца пив вино, стежачи за Віто.
— Ти розгортав?
Віто заперечливо хитнув головою, не міняючи байдужого виразу обличчя.
— Я не цікавлюсь тим, що мене не стосується.
Решту цього вечора пили вино разом. Вони добре пасували один до одного: Клеменца був неабиякий оповідач, а Віто Корлеоне терпеливий слухач. Між ними зав'язалося приятельство.
Якось перегодом Клеменца запитав дружину Віто Корлеоне, чи не хотіла б вона мати гарний килим на підлогу у вітальні. Він узяв з собою Віто, щоб той допоміг перенести килим.
Клеменца провів Віто до житлового будинку з двома мармуровими колонами і білим мармуровим ґанком. Він відімкнув двері ключем і провів його до кімнати, оббитої плюшем. Потім скомандував:
— Шуруй до тієї стіни, поможеш згорнути килим.
Це був багатющий червоний вовняний килим. Щедрість Клеменци просто-таки вразила Віто Корлеоне. Разом вони згорнули килим, Клеменца взявся за один кінець, а Віто за другий. Підняли його і понесли до дверей.
У цю мить задзвонив дзвоник на дверях. Клеменца миттю кинув килим, метнувся до вікна й легенько відхилив фіранку. Крізь вікно він побачив щось таке, що примусило видобути пістолета з внутрішньої кишені піджака. Лише тепер спантеличений Віто Корлеоне второпав, що вони, власне, викрадали килим з чиєїсь квартири.
Дзвоник задзвонив ще раз. Віто підійшов до Клеменци, щоб виглянути й собі у вікно. Коло дверей стояв полісмен у формі. Вони бачили, як полісмен востаннє натиснув на ґудзик від дзвіночка, а потім знизав плечима, зійшов по мармурових сходах униз і пішов вулицею. Клеменца з полегкістю зітхнув.
— Ну, берись.
Він узявся за свій кінець килима, а Віто — за свій. Мабуть, полісмен ще й не встиг зайти за ріг, як вони вже виходили важкими дубовими дверима на вулицю, тягнучи між собою величезного килима. А ще через півгодини вони вже обрізали килим за розмірами квартири Віто Корлеоне. У них ще й залишилося досить для спальні. Клеменца був фахівець своєї справи і з кишень широкого, як з чужого плеча, піджака (вже й тоді він любив ходити у просторому одязі, хоча й не був ще такий гладкий) видобув все знаряддя, потрібне для розкроювання.
Час минав, а життя не легшало. Родина Корлеоне не могла вгамувати апетит гарним килимом. Роботи не було, жінка й діти мусили голодувати. Віто взяв кілька пакунків з харчами від свого товариша Дженко, поки обмірковував, що діяти. Аж ось до нього підійшли Клеменца й Тессіо — теж молодий урвиголова з їхнього кутка. Він їм подобався, і вони знали, що Віто опинився в скрутному становищі. Отже, йому запропонували пристати до їхньої ватаги, що спеціалізувалася на викраданні машин, вантажених шовковими сукнями біля фабрики на Тридцять першій вулиці. Ризику не було ніякого. Шофери, живі розумні люди, вгледівши пістолет, умить виплигували на тротуар, а нападники тим часом відводили машину і розвантажували на складі у одного зі своїх друзів. Частина товару продавалася італійському гуртовому торговцеві, частину розпродували в італійських кварталах — на Артур-авеню в Бронксі, на Малберрі-стріт і на дільниці Челсі на Манхеттені — все скуповували бідні італійські родини, що тільки й дивилися, де б що купити дешевше, а їхні донечки й мріяти не могли про таке гарне вбрання. Віто був потрібний Клеменці й Тессіо як водій, вони знали, що в крамниці Абандандо він їздив машиною по товар. У 1919 році кваліфіковані водії ще цінувалися.
Добре розміркувавши, Віто Корлеоне пристав на їхню пропозицію. Найпереконливішим аргументом була перспектива отримати тисячу доларів за участь у цій операції. Однак компаньйони вразили його своєю похапливістю, плануванням навмання, безглуздим збутом награбованого. Як на його смак, їхня манера була надто недбала. Проте він вважав їх добрими хлопцями: тілистий Клеменца викликав певну повагу, а худорлявий похмурий Тессіо надавав упевненості.
Все пройшло як по маслу. На свій превеликий подив, Віто Корлеоне нітрохи не хвилювався у ту мить, коли двоє його товаришів, вихопивши пістолети, змусили водія залишити машину з шовком. На нього справив неабияке враження також спокій Клеменци й Тессіо. В них не відчувалося напруження, навпаки, вони жартували з водієм і обіцяли, якщо він буде добрим хлопцем, прислати кілька суконь його дружині. Оскільки Віто вважав безглуздям самому продавати свою частку товару і тому все збув через перекупника, він заробив лише сімсот доларів. Але в 1919 році це були великі гроші.