Другого дня на вулиці його зупинив Фануччі, вдягнений у костюм кремового кольору, з білим капелюхом на голові. У нього був грізний вигляд, до того ж він нічого не робив, щоб приховати дугуватий шрам, який білим півколом тягся по шиї від вуха до вуха. Фануччі мав густі темні брови і вульгарні риси обличчя, які, проте, коли він усміхався, прибирали дивно симпатичного виразу. Він говорив з добре відчутним сицилійським акцентом.
— А-а, хлопчику, — привітав він Віто, — люди кажуть, що ти забагатів. Ти й двоє твоїх приятелів. А тобі не здається, що ви ставитеся до мене не поважно, га? Адже це моя дільниця, і ви мали б мені змастити дзьоба.
Останні слова він сказав приказкою мафії сицилійською: «Fari vagnari a pizzu». «Pizza» означає дзьоб будь-якої маленької пташки, скажімо, канарки. Сама ж фраза передавала зазіхання на частину здобичі.
За звичкою, Віто Корлеоне не відповів. Він одразу ж зрозумів, до чого той хилить, проте чекав ясно висловленої вимоги.
Фануччі всміхнувся, показуючи золоті зуби й розтягуючи шрам. Він витер пику хустинкою й розстебнув піджак, ніби щоб охолонути, а насправді щоб показати пістолета, якого він носив за поясом своїх вигідно широких штанів. По тому він зітхнув і прорік:
— П'ятсот доларів, і я ладен забути образу. Ви ще зелені і не тямите, як слід виявляти повагу до таких людей, як я.— Віто всміхнувся до Фануччі. Хоча він був молодий і зелений, та в його посмішці вже було щось настільки страшне, що Фануччі якусь мить вагався, перше ніж вести далі. — А як ні, то до тебе навідається поліція, а на твою жінку й дітей чекатимуть ганьба і злидні. Звісно, якщо мої відомості про ваш виторг неточні, я можу ледь-ледь умочити дзьоба. Але не менше трьохсот. І не пробуйте одурити мене.
І ось нарешті заговорив Віто Корлеоне. Рівним розсудливим голосом, без ознак гніву. Він говорив увічливо, от як би мусив говорити молодий чоловік з старшою людиною, такою поважною, як Фануччі. Він сказав:
— Хлопці ще не віддали мені моєї частки. Я мушу переговорити з ними.
Це заспокоїло Фануччі.
— Скажи своїм друзям: я чекаю, що вони також змастять мені дзьоба. І не бійся сказати їм про це, — додав він підбадьорливо. — Ми з Клеменцою добре знаємо один одного, він розуміє такі речі. Краще прислухайся до нього. Він має більше досвіду в таких справах.
Віто знизав плечима. Він намагався прибрати розгубленого вигляду.
— Авжеж, ти знаєш, я зелений у цих справах. Дякую за те, що ти напутив мене, як хрещений батько.
Це справило потрібне враження.
— Ти розумний хлопчина. — Фануччі затис у своїх волохатих руках долоню Віто. — Так і годиться — молоді мусять шанувати старших. Наступного разу, не чекаючи, сам підходь до мене, га? Може, і я чимось придамся.
Минуло чимало років, перш ніж Віто Корлеоне збагнув, що вимусило його поводитися в тому випадку з такою бездоганною тактовністю. Адже його батька мафія порішила на Сицилії саме за гарячковість. Але в ту мить він відчував лише крижану лють на цього здирника, що задумав відняти у нього гроші, задля яких Віто ризикував своїм життям і свободою. Віто не боявся. Ладен був уважати Фануччі божевільним. Він знав, що огрядний Клеменца радше віддасть життя, аніж один цент з своєї пайки. Адже Клеменца, не вагаючись, намірявся вбити полісмена лише для того, щоб поцупити килим. А стрункий Тессіо взагалі мав вигляд безжальної гадюки.
Але цього вечора в квартирі Клеменци, розташованій через повітряний колодязь від власних вікон, Віто Корлеоне отримав ще один урок у науці, яку він лише починав опановувати. Клеменца вибухнув прокльонами, Тессіо насупився, а потім обидва почали думати, чи не міг би Фануччі задовільнитися двома сотнями доларів. Тессіо казав, що міг би. Але Клеменца не поділяв його оптимізму.
— Е ні, цей шрамуватий виродок напевне пронюхав від того гуртовика, що скупив у нас одежу, скільки ми заробили на цьому ділі. Фануччі й цента не скине з трьохсот доларів. Доведеться платити все сповна.
Віто неабияк здивувався, але завбачливо не виказав своїх почуттів.
— А чому ми мусимо йому платити? Що він може зробити з нами, адже нас троє? Ми сильніші за нього. У нас є зброя. Чому маємо віддавати йому зароблені гроші?
Клеменца нетерпляче пояснив:
— У Фануччі є приятелі. Це справжні бандюги. Він має зв'язки й з поліцією. Аякже, він хотів би, щоб ми розповіли йому про свої наміри, а він виказав би нас поліції і мав би за це їхню вдячність. Поліція відповіла б йому послугою за послугу. Це його манера. А крім того, він має дозвіл від самого Маранцалли на операції в нашому районі.
Газети часто писали про Маранцаллу як про гангстера, котрий нібито є ватажком злочинної банди, яка заробляла шантажем, гральними підприємствами і збройними грабунками.