Хазяїн, пан Роберто, щодня приходив оглядати свою власність — п'ять житлових будинків. Він був «падроне» — людина, що запродавала великим корпораціям робітників-італійців прямо з борту пароплава. І за свої прибутки один за одним придбав ці будинки. Освічений чоловік з Північної Італії, він не відчував нічого, крім презирства, до цих неписьменних робітників з Сицилії та Неаполя, що кишіли мов паразити в його будинках, викидали сміття просто через вікна у повітряні колодязі й навіть пальцем не хотіли поворухнути, щоб захистити його власність від нищення сарганами й щурами. Ні, він не був лихою людиною — цей добрий чоловік своєї дружини й батько своїх дітей, але постійна турбота про капіталовкладення, прибутки, неминучі витрати, які доводилося робити йому, заможній людині, до того висотали його нерви, що він не виходив з роздратування. Ось і тепер, коли Віто Корлеоне зупинив його на хвилинку на вулиці, він уже говорив сердито. Але не брутально, борони боже, бо будь-хто з цих сицилійців залюбки штрикне тебе ножакою, якщо його погладити проти шерсті: щоправда, цей молодик, що спинив його, здавалось, мав спокійну вдачу.
— Синьйоре Роберто, — сказав Віто, — подруга моєї жінки, нещасна вдова, отже, без чоловіка, котрий міг би заступитися за неї, розповіла, що з якоїсь там причини їй наказано вибратися з квартири у вашому будинку. Вона в розпачі. У неї ані грошей, ані друзів, крім хіба тих, що мешкають на нашому кутку. Я пообіцяв їй переговорити з вами, запевнив, що ви щиросерда людина і той наказ був якимось непорозумінням. Вона вже збулася того пса, через якого почалася вся ця морока, тож чом би їй не дозволити залишитись на місці. Як італієць італійця я прошу вас про таку послугу.
Синьйор Роберто вивчав сицилійця, що стояв перед ним. Це був чоловік середнього зросту, але міцної статури, селянин, але не бандит, хоч і настільки нахабний, що зараховує себе до італійців.
— Я вже віддав квартиру іншій родині за більшу плату, — відказав він. — Не можу ж я тепер відмовити їм заради твоєї знайомої.
Віто Корлеоне ствердно кивнув головою, показуючи, що йому зрозуміле становище синьйора Роберто.
— А наскільки більше?
— На п'ять доларів.
Він збрехав. Квартира, що виходила до залізниці, з чотирьох темних кімнат винаймалася вдові за дванадцять доларів місячно, і йому не пощастило витягти більше з нових наймачів.
Віто Корлеоне витяг з кишені жмуток паперових асигнацій і відділив від нього три десятидоларівки.
— Ось вам та надбавка за півроку вперед. Тільки їй не треба про це казати, вона горда жінка. Через шість місяців зайдіть знову до мене. Але ви мали б дозволити їй тримати собачку.
— Отакої! — визвірився пан Роберто. — Ти хто такий, щоб мені вказувати? Гляди, щоб сам не опинився серед вулиці на своїй сицилійській сідниці.
Віто Корлеоне здивовано підніс руки.
— Я лише прошу про послугу, та й годі. Ніхто не знає, коли він може потребувати друга, хіба ж не правда? Слухайте, беріть ці гроші як знак моєї прихильності й вирішуйте самі. Я зроду не наважуся перечити. — Він утиснув гроші в долоню пана Роберто. — Зробіть мені таку ласку, візьміть гроші й обдумайте все як слід. Якщо завтра вранці ви захочете повернути мені ці гроші, будьте такі ласкаві. Якщо вам уже так хочеться виселити цю жінку з вашого будинку, як я можу вам перешкодити? Зрештою, це ж ваша власність. А якщо вам набрид той песик, то я вас теж цілком розумію. Я сам не зношу їх. — Віто поплескав пана Роберто по плечу. — Зробіть мені таку послугу, га? А я вже про це не забуду. Розпитайте своїх знайомих у нашому кутку, і вони вам ствердять, що я вмію бути вдячним.
Але ж пан Роберто і без того почав розуміти. До вечора він усе-таки розпитав про Віто Корлеоне і не став чекати до наступного ранку. Того ж таки вечора він постукав у двері квартири Корлеоне, вибачився, що завітав так пізно, і прийняв склянку вина від синьйори Корлеоне. Він запевнив Віто Корлеоне, що вся ця історія — фатальне непорозуміння, що, безперечно, синьйора Коломбо може залишатися й надалі в своїй квартирі, ну й, що там балакати, хай тримає собі свого песика. Всі оті її сусіди платять мізерну плату, так чого їм ще й скаржитися, коли бідне цуценя який раз гавкне від нудьги. Наприкінці він виклав на стіл тридцять доларів і закінчив якомога щиріше:
— Твоя доброта, твоя охота допомогти цій бідній удовиці засоромили мене, і я хотів би показати, що у мене також є ще християнське милосердя. Хай її плата і надалі залишається такою, як була.
Усі актори добре розіграли цю комедію. Віто доливав вина, послав по тістечка, тис панові Роберто руку й вихваляв його чуйне серце. Пан Роберто зітхнув і заявив, що знайомство з таким чоловіком, як Віто Корлеоне, повернуло йому віру в людей. Врешті вони насилу розпрощалися. Перепуджений пан Роберто, ще не вірячи в свій порятунок і відчуваючи, що тіло від переляку й досі труситься як драглі, зупинив таксі, дістався додому в Бронкс, заліг у ліжко і три дні не потикав носа до своїх житлових будинків.