Скасування сухого закону завдало відчутного удару по його імперії, але знову він устиг вжити запобіжних заходів. 1933 року він послав свого емісара до людини, що тримала під своїм контролем усі казино на Манхеттені – кубла азартної гри в порту, лихварство, неодмінне в таких місцях, достоту як гарячі сосиски для публіки на бейсбольних матчах, тоталізатори на спортивних змаганнях і на іподромах, незаконні гральні доми, де грали в покер, – а також увесь рекет у Гарлемі. Цього чоловіка звали Сальваторе Маранцано, і він був одним із визнаних «пеццонованте», тобто великих тузів, у нью-йоркському підпільному світі. Емісари Корлеоне запропонували Маранцано вести цю справу з половини, на вигідних для обох сторін умовах. Віто Корлеоне з його організацією, його політичними зв’язками та контактами з поліцією забезпечив би надійне прикриття для операцій Маранцано й уможливив би поширення їх на Бруклін і Бронкс. Але Маранцано виявився недалекоглядною людиною і зневажливо відкинув пропозицію Корлеоне. Адже його другом був сам великий Аль-Капоне, у нього існувала своя організація, свої люди й величезні кошти. І на біса йому цей вискочка, схожий швидше на парламентського демагога, ніж на справжнього мафіозо. Відмова Маранцано стала початком великої війни 1933 року, яка призвела до зміни цілої структури нью-йоркського підпільного світу.
На перший погляд, сили були нерівні. Адже Сальваторе Маранцано мав до своїх послуг могутню організацію з добре забезпеченими тилами. Він приятелював з чиказьким Капоне і будь-коли міг послати до нього по допомогу. У нього були також добрі взаємини з «родиною» Татталья, яка контролювала у Нью-Йорку проституцію й досить обмежену в той час торгівлю наркотиками. У нього також були зв’язки із впливовими бізнесменами, які вдавалися до його послуг, щоб залякувати єврейських профспілковців у швейній промисловості та синдикати, створювані італійськими анархістами серед будівельників.
Проти всього цього дон Корлеоне міг виставити лише два невеликих – щоправда, досконало зорганізованих – загони, керовані Клеменцою й Тессіо. Бізнесмени, що підтримували Маранцано, знехтували його політичними зв’язками і його контактами з поліцією. Проте на руку грало ще й те, що ворог не мав уявлення про його організацію. Підпільний світ не знав справжньої його сили; гадали навіть, що Тессіо діє в Брукліні незалежно від нього. І все ж таки боротьба справді була нерівною, аж поки Віто Корлеоне не вирівняв шанси одним майстерним ударом.
Маранцано послав до Капоне по двох його найкращих стрільців, щоб ті допомогли зліквідувати вискочку. «Родина» Корлеоне мала друзів і вивідувачів у Чикаго, які дали звістку про те, що двоє професійних убивць прибувають до Нью-Йорка поїздом. Віто Корлеоне послав зустріти їх Луку Бразі, благословивши цього дивного чоловіка вказівками, які давали повну волю його щонайжахливішим інстинктам.
Бразі та його люди, а їх було четверо, зустріли чиказьких гостей на вокзалі. Один із його хлопців забезпечив таксі й тепер сидів у ньому як водій. Вокзальний носій, несучи валізи попереду, підвів людей Капоне якраз до цієї машини. Коли вони всілися, Бразі разом із іншими своїми людьми упхалися в машину слідом за ними і з пістолетами напоготові наказали обом чиказцям лягти на підлогу машини. Таксі доправило їх до складу неподалік гавані, який підготував для них Бразі.
Людям Капоне зв’язали руки й ноги, а в рот кожному застромили рушника, щоб не кричав.
Тоді Бразі взяв з-під стіни сокиру й почав рубати одного. Спочатку він відсік ступні, потім ноги до колін, потім відділив стегна від тулуба. Бразі був надзвичайно дужою людиною, але зараз йому довелося чимало помахати, перш ніж він упорався. На цей час жертва давно випустила дух, підлога в складі стала слизькою від крові й шматків тіла. Коли Бразі повернувся до другої жертви, він побачив, що йому вже немає чого робити. Другий убивця з банди Капоне від жаху не знати як заковтнув рушника й удавився на смерть. Коли в поліції робили розтин трупа, щоб встановити причину смерті, то рушник знайшли аж у шлунку мерця.