А через кілька днів Капоне в Чикаго отримав від Віто Корлеоне звістку такого змісту: «Тепер ти знаєш, що я роблю з ворогами. Чого це неаполітанець має втручатися у сварку між двома сицилійцями? Якщо хочеш, щоб я вважав тебе своїм другом, то я буду тобі вдячний і, коли треба, буду до твоїх послуг. Такій людині, як ти, напевне відомо, що куди вигідніше мати такого друга, щоб не канючив у тебе допомоги, а сам давав раду своїм справам і був завжди готовий допомогти тобі в скруті. Якщо ти не хочеш моєї дружби, хай буде так. Але тоді мушу попередити тебе, що в Нью-Йорку дуже вогко і клімат непідходящий для неаполітанців, отож я б радив тобі ніколи сюди не потикатися».
Образливий тон обирався свідомо. Дон був невисокої думки про Капоне та його банду брутальних відвертих горлорізів. Шпигуни повідомляли, що Капоне втратив будь-яку політичну підтримку через свої прилюдні бандитські витівки та хизування награбованим багатством.
Дон мав певність, що без політичного впливу, без маскування під суспільство світ Капоне та подібних до нього буде легко винищений. Він знав, що Капоне вже стоїть на шляху до загибелі. Він також знав, що вплив Капоне не поширюється за межі Чикаго, хоч який жахливий і всепроникний цей вплив був там.
Його тактика виправдала себе. Не так через жорстокість ужитих заходів, скільки завдяки моторошній швидкості, блискавичній реакції дона. Якщо у нього так бездоганно поставлено розвідку, то будь-які нові заходи могли становити загрозу. Отже, було куди розумніше й мудріше погодитися на встановлення дружніх взаємин, що мусять колись оплатитися. Капоне повідомив, що більше не втручатиметься.
Ставки стали рівними. І Віто Корлеоне набув величезної «поваги» серед підпільного світу всіх Сполучених Штатів тим, що принизив знаменитого чиказця. Через шість місяців він переміг Маранцано. Він робив нальоти на місця, де грали на гроші, підважуючи авторитет протекції Маранцано, вистежив у Гарлемі найбільше підпільне казино і геть обчистив його, вів наступ на своїх ворогів на їхніх фронтах. Навіть відряджав Клеменцу з його людьми на швейні підприємства, щоб вони там на боці профспілок боролися проти людей Маранцано і проти власників підприємств. І повсюдно краща організація й краще націлена розвідка забезпечили йому успіх. Буйна жорстокість Клеменци, якою Корлеоне користувався розумно, також допомагала повернути хід боротьби. Аж ось дон Корлеоне пустив у дію свій резерв – націлив на самого Маранцано загін на чолі із Тессіо.
На цей час Маранцано вже надсилав емісарів із пропозицією миру. Віто Корлеоне під різними приводами відмовлявся прийняти їх. Із лав Маранцано почалося дезертирство, люди не хотіли гинути за програну справу. А букмекери і лихварі почали виплачувати гроші за захист «родини» Корлеоне. Наслідок боротьби вже ні в кого не викликав жодних сумнівів.
І ось напередодні нового 1934 року Тессіо пробрався до самої охорони Маранцано. Його підлеглі прагнули миру й погодилися видати свого ватажка на заріз. Вони сказали йому, що Корлеоне запропонував зустріч в одному бруклінському ресторані, і прийшли з ним туди як його охоронці. Його посадили за накритий стіл; він сидів і похмуро плямкав, жуючи шкуринку хліба, а коли зайшли Тессіо й четверо його людей, охоронці Маранцано повтікали з ресторану. Розправа була коротка й рішуча. Маранцано, з ротом, повним непережованого хліба, подірявили кулями на сито. Війна закінчилася.
Організація Корлеоне поглинула імперію Маранцано. Дон Корлеоне встановив систему виплати данини, яка дозволила всім збирачам залишатися на своїх місцях, коло букмекерів і картярських кубел. На додачу він набув позиції в профспілках швейників, що відіграло неабияку роль у наступні роки. І ось тепер, коли він уже нарешті залагодив свої фінансові справи, дон зіткнувся з клопотами у власній сім’ї.
Сантіно Корлеоне, або ж Сонні, у свої шістнадцять років вимахав за метр вісімдесят, мав широкі плечі й хоча й чуттєве, але аж ніяк не жіноче велике обличчя. У той час як Фредо був спокійним хлопчиком, а Майкл взагалі ще дитиною, Сантіно раз у раз потрапляв у халепу. Він щодня встрявав у бійки, погано вчився в школі, і нарешті одного дня Клеменца, що був хрещеним батьком хлопця й мав наглядати за ним, прийшов до дона і сповістив, що його син брав участь у збройному пограбуванні – украй дурній витівці, яка могла б закінчитися дуже погано. За всіма ознаками Сонні був ватажком шайки і підбив на це непевне діло двох своїх товаришів.