Отже, дон мав підстави пишатися своїм правлінням. Його світ був безпечним для тих, хто присягався у своїй відданості, а ті, хто вірив у закон і порядок, гинули мільйонами. Єдиною ложкою дьогтю став його власний син Майкл – він відмовився від такої допомоги й подався добровільно служити батьківщині. І, на подив дона Корлеоне, ще кілька молодиків із його організації вчинили так само. Один з них, намагаючись пояснити свій вчинок, сказав капореджіме:
– Ця країна стала для мене доброю.
Коли про це розповідали донові, той сердито зауважив капореджіме:
– Я був добрий для нього.
Це б могло погано закінчитися для тих молодиків, але, пробачивши своєму синові Майклу, дон мусив пробачити й хлопцям, що виявили таке нерозуміння свого обов’язку перед ним і перед собою.
Перед кінцем Другої світової війни дон Корлеоне вже усвідомлював, що його світові знову доведеться перебудовуватися, ще хитріше пристосовуватися до іншого, більшого світу. Він був певен, що йому пощастить зберегти прибутки на досягнутому рівні.
Здобутий досвід давав йому підстави для такої впевненості. Правильний напрямок підказали дві персональні справи. Якось, ще на початку його кар’єри, до нього звернувся по допомогу молодий тоді Назоріне – він ще був помічником пекаря й збирався одружитись. Удвох зі своєю майбутньою дружиною, доброю італійською дівчиною, він сплатив величезну як для нього суму – триста доларів заощаджених грошей оптовому торговцю меблями. Цей торговець надав їм право самим вибрати все потрібне для умеблювання квартири: гарний добротний гарнітур для спальні з двома столиками й лампами й гарнітур для вітальні з пишним м’яким диваном і м’якими кріслами, обтягнутими розкішною тканиною із золотим полиском. Назоріне та його наречена, щасливі, провели цілий день у величезному переповненому складі, вибираючи меблі для себе. Продавець узяв із них гроші, оті триста доларів, зароблених тяжкою працею, поклав до себе в кишеню і пообіцяв, що за тиждень їм доправлять меблі на квартиру, яку вони вже найняли.
Але наступного тижня ця фірма збанкрутувала, великий склад, набитий меблями, закрили, опечатали й призначили для розрахунків із кредиторами. А сам торговець зник, щоб дати іншим кредиторам змогу випустити своє обурення на вітер. Назоріне був одним із цих кредиторів. Він пішов до адвоката; той роз’яснив йому, що нічим не можна зарадити, поки справу не буде вирішено в суді і поки не розплатяться з іншими кредиторами. Це може тривати три роки, і Назоріне мав би ще вважати себе щасливим, коли б йому після всього повернули по десять центів із долара.
Віто Корлеоне слухав історію, не ймучи віри. Не могло бути, щоб закон дозволяв таке шахрайство. У того торговця був власний палац – маєток на Лонг-Айленді; шикарний автомобіль, його діти вчилися в коледжі. Як могло статися, що він забрав гроші нещасного пекаря Назоріне і не віддав йому меблі, за які той заплатив? Для певності Віто Корлеоне доручив Дженко Абандандо з’ясувати цю справу з юристами, які захищали інтереси компанії «Дженко пура».
Вони перевірили випадок із Назоріне. Усе особисте майно того оптовика було записано на ім’я його дружини. Його мебельне підприємство значилось як акціонерна компанія, і особисте майно не могло вилучатися для оплати її фірми. Щоправда, він повівся не дуже пристойно, забравши гроші Назоріне, коли йому було вже відомо, що фірма збанкрутує, але так робилося завжди й скрізь. Отже, за законом до нього не підкопаєшся ні з якого боку.
Безперечно, цю справу швидко й легко залагодили. Дон Корлеоне надіслав свого консільйорі Дженко Абандандо поговорити з тим оптовиком. Як і сподівалися, спритний бізнесмен одразу ж уторопав, що й до чого, і влаштував так, що Назоріне отримав свої меблі. Проте це був цікавий урок для молодого Віто Корлеоне.
Другий випадок мав далекосяжніші наслідки. 1939 року дон Корлеоне вирішив переїхати з усією родиною за межі міста. Як кожному з батьків, йому також хотілося, щоб діти ходили до кращих шкіл, мали краще оточення. З особистих міркувань хотілося й анонімності життя в передмісті, де його ніхто не знав. Він придбав маєтність на Лонг-Айленді; там стояли лише чотири новеньких будинки, проте було досить місця для розбудови. На той час уже заручилися Сонні із Сандрою, і невдовзі вони мали одружитися, отож один будинок призначався для них. У другому оселився дон. Третій зайняв Дженко Абандандо зі своєю сім’єю. Четвертий поки що стояв порожній.