– Вишли негайно своїх людей на машинах на дорогу до Лонг-Біч. Про всяк випадок – ану ж Сонні попаде в пробку або в яку подорожню пригоду. Він, як роздратується, зовсім забуває про те, що вчиняє. Можливо, наші друзі з протилежної сторони вже прочули, що він у місті. Треба стерегтися.
Клеменца із сумнівом у голосі зауважив:
– Поки я вишлю кого-небудь на дорогу, Сонні вже буде вдома, Татталья також нічого не встигнуть.
– Знаю, – терпеливо відповів Хейген, – але якщо станеться щось надзвичайне на дорозі, то це затримає Сонні. Отже, постарайся зробити все, що можеш.
Лаючись сам до себе, Клеменца подзвонив Рокко Лампоне і наказав йому вислати кілька людей на дорогу, яка веде до Лонг-Біч. А сам пішов до свого улюбленого «Кадилака» і з трьома охоронцями, яких тепер було приставлено до його будинку, через міст «Атлантик-Біч-брідж» поїхав у напрямку Нью-Йорка.
Один із неазартних клієнтів, що затримався біля кондитерської крамнички, був вивідувачем «родини» Татталья і одразу ж зателефонував своїм людям. Але «родина» Татталья ще не підготувалася до ведення війни, і повідомлення довго мандрувало від зв’язкового по всіх щаблях до капореджіме, а вже поки той зв’язався з самим ватажком Татталья, Сонні Корлеоне щасливо дістався батькового будинку на Лонг-Біч, якраз вчасно, щоб потрапити під батьківський гнів.
Розділ XVII
Війна 1947 року між «родиною» Корлеоне і союзом п’яти інших «родин» виявилася збитковою для обох сторін. До того ж її ускладнював ще й тиск з боку поліції, яка будь-що намагалася розкрити справу про вбивство капітана Маккласкі. Лише у виняткових випадках керівники департаменту поліції дозволяли собі знехтувати політичними силами, що опікували незаконні тоталізатори та інші темні підприємці, але цього разу політичні діячі виявилися такими ж безпорадними, як генеральний штаб армії, яка вдарилась у грабунки і польові офіцери якої відмовляються виконувати накази.
Втрата протекції з боку політиків не так сильно вдарила по «родині» Корлеоне, як по інших «родинах». Угруповання Корлеоне отримувало більшість прибутків від азартних ігор, і його інтереси найбільше потерпали в тих місцях, де люди «родини» працювали на вулиці. Вони потрапляли до підісланих поліцією провокаторів, обхідників хапали і доправляли в поліцію. Поліція навіть винюхала деякі з «банків» і зробила нальоти, заподіявши чималих збитків. «Банкіри», неабиякі тузи у своїй сфері, скаржилися капореджіме, а ці останні винесли їхні скарги на родинну раду. Але нічим не можна було зарадити. «Банкірам» наказали тимчасово припинити операції. У найприбутковішому районі – Гарлемі – передоручили цей бізнес «диким» негритянським агентам, перед якими поліція була майже безсила, бо вони діяли дуже розпорошено.
Після смерті капітана Маккласкі деякі газети надрукували матеріали про його зв’язки із Солоццо. Опублікували докази того, що невдовзі перед загибеллю капітан отримав великі гроші готівкою. Усі ці повідомлення організував Хейген. Департамент поліції відмовився потвердити або спростувати таку інформацію, однак вони зробили свою справу. Через поліцейських вивідувачів і тих полісменів, які щомісяця отримували платню від «родини», у поліції розпустили чутки, що Маккласкі виявився офіцером-шахраєм. Річ не в тому, що він брав гроші, чи то «чисті» хабарі, в цьому не було нічого незвичайного. Але ж він брав якнайбрудніші гроші – за покриття вбивств і за торгівлю наркотиками. А моральний кодекс поліції цього не вибачав.
Хейген зрозумів, що полісмен по-своєму дуже дивно і наївно вірить у закон і порядок. Він вірить їм більше, ніж публіка, котрій він служить. Адже закон і порядок – це те диво, що надає йому могутності, індивідуальної могутності, якою він дорожить так само, як майже всі люди дорожать своєю силою. І в той же час він завжди відчуває певне невдоволення публікою, котрій служить. Адже вона водночас є і його підопічним, і його здобиччю. Як підопічні, люди невдячні, вимогливі, набридливі. Як здобич – вони хитрі, небезпечні й підступні. І тільки-но хто потрапляє полісменові в лабети, як та сама суспільна машина, що її полісмен захищає, пускає у хід всі свої сили, щоб позбавити полісмена належної йому винагороди. Політикани залагоджують махінації, судді виносять м’які присуди, засуджують умовно найнебезпечніших злочинців. Губернатори штатів і президент США дають їм цілковите помилування, якщо тільки найшановніші адвокати не зуміли ще раніш вигородити їх. Із часом полісмен набуває досвіду. А чому, власне, не брати платні, яку пропонують оті бандити? Адже гроші йому потрібні більше, ніж будь-кому. Чого б це його діти не мали ходити до коледжу? Чого б це його жінці не вільно було купувати собі одяг у дорогих крамницях? А хіба йому самому завадить під час зимової відпустки засмагнути у Флориді? Адже він як-не-як важить власним життям, а це вам не жарт.