Що ж, для цього були свої причини: поки дон слабував і не міг брати участі в справах, значну частину політичної підтримки «родини» нейтралізували. Крім того, десять мирних років вельми підточили бойові якості обох капореджіме: і Клеменци, і Тессіо. Клеменца ще був чудовий виконавець і розпорядник, проте вже не мав енергії й молодечої завзятості, щоб керувати воєнними операціями. Тессіо з роками став спокійний, непохваткий, йому бракувало належної жорстокості. Том Хейген, попри всі його здібності, просто-напросто не був підготовлений до виконання ролі консільйорі «воєнних» часів. Його найбільшою вадою виявилося несицилійське походження.
Сонні Корлеоне бачив усі ці хиби у готовності «родини» Корлеоне до воєнних дій, але не мав змоги усунути їх. Не будучи доном, він не міг переміщати капореджіме й консільйорі. Та й сам факт заміни ще більше б ускладнив становище, бо міг би спонукати невдоволених до зради. Спочатку Сонні намагався просто виграти час, поки одужає дон, але у міру того, як від нього відреклися банкіри і вороги тероризували його букмекерів, становище «родини» ставало чимраз ненадійнішим. Отож він вирішив огризнутися.
Але поцілити ворогові в саме серце. Він думав одним блискучим тактичним маневром знищити ватажків усіх п’яти «родин». З цією метою виробив складну систему спостереження за ними. Але через тиждень після цього ворожі ватажки й собі хутенько пішли у підпілля, їх ніхто не бачив на людях.
Війна між п’ятьма «родинами» й імперією Корлеоне зайшла в глухий кут.
Розділ XVIII
Амеріго Бонасера жив за кілька кварталів від свого похоронного закладу на вулиці Малбері й тому завжди приходив додому на вечерю. Вечорами знову повертався до закладу, демонструючи своє співчуття клієнтам – рідним і близьким, що прибули віддати останню шану мерцям, які лежали в його жалобній залі.
Він завжди ображався на жарти з приводу його професії та деяких непривабливих її сторін, що, зрештою, були не головними. Звісно, жоден із його друзів, чи з членів родини, чи з сусідів не вдавався до таких жартів. Будь-який фах заслуговував на повагу в людей, що протягом століть добували собі хліб у поті чола.
Тепер, сівши вечеряти разом із дружиною в їхньому обставленому дорогими меблями помешканні, з позолоченими статуетками непорочної Діви Марії та запаленими свічками у свічниках із червоного скла на буфеті, Бонасера запалив сигарету «Кемел» і випив чарку американського віскі, щоб відігнати втому. Жінка поставила на стіл тарілки з гарячою юшкою. Тепер вони жили самі: Амеріго відіслав доньку до Бостона, до тітки по матері – хай вона там оговтується від жахливої пригоди, забуде тих двох негідників, що їх так провчив дон Корлеоне. Сьорбаючи юшку, жінка спитала:
– Знову підеш на роботу цього вечора?
Амеріго Бонасера ствердно кивнув головою. Дружина поважала його роботу, але не розуміла її. Вона не розуміла, що технічний бік справи важив найменше. Як і більшість людей, вона вважала: її чоловікові платять гроші за його вміння надавати трупові у домовині такого вигляду, щоби він лежав як живий. Що правда, то правда, тут він був неперевершеним майстром. Але ще важливішою, ще необхіднішою була його присутність під час прощання осиротілої родини, родичів і друзів із дорогим небіжчиком. У ті хвилини вони потребували Амеріго Бонасера.
Він був наче представником смерті на землі. Його обличчя завжди лишалося поважним й незворушним, хоча й лагідним, голос не дрижав, хоч лунав тихо, на найнижчому регістрі, і Бонасера був головною дійовою особою в жалобній церемонії. Він міг заспокоїти тих, хто надміру побивався, міг угамувати неповажних дітей, якщо батькам не вистачало духу на те. У своїх співчуттях він ніколи не здавався нав’язливим, його присутність завжди була доречною. Родина, що хоч раз скористалася послугами Амеріго Бонасера, проводжаючи ближнього на той світ, вдавалася до них знову й знову, і ще ніколи він не залишив самотнім свого клієнта в жахливий останній вечір, що той мав пробути на землі.
Зазвичай він дозволяв собі трохи подрімати після вечері. Потім умивався, голився ще раз, щедро напудрював синяве підборіддя порошком тальку. Завжди виполіскував рота. З повагою перевдягався у все чисте, надягав на себе білу лискучу сорочку, чорну краватку, свіжо випрасуваний темний костюм, чорні шкарпетки, взував чорні черевики. І все ж таки загалом його постать набувала вигляду не похмурого, а швидше заспокійливого. Він фарбував волосся в чорний колір – річ нечувана для італійця його походження і віку, проте робилося це не через марнолюбство. Просто чуб уже був добре шпакуватий, а така масть, на його думку, не пасувала до його фаху.