Коли він висьорбав юшку, дружина поставила перед ним невеликий біфштекс і трохи зеленого шпинату, политого золотавою олією. Він не любив переїдати. Коли покінчив із цим, то налив чашку кави і знову запалив сигарету «Кемел». П’ючи каву, думав про свою нещасну доньку. Вона вже ніколи не стане такою, як раніше. Вроду її врятували, але в очах у неї застиг вираз переляканого звірятка, і Амеріго несила було дивитися на дочку. Отож вони послали її на якийсь час до Бостона. Час загоїть рани. Він добре знав, що біль і страх – це не смерть, якої вже не виправити. Робота зробила його оптимістом.
Він допивав каву, як у вітальні задзвонив телефон. Дружина ніколи не брала слухавку, коли Амеріго був удома, отож він підвівся, допив каву, загасив сигарету і пішов у вітальню. Дорогою вже скинув краватку і розстебнув сорочку, ладнаючись лягти задрімати. Узяв слухавку й відповів зі спокійною ввічливістю:
– Алло.
З другого кінця відповіли різким безапеляційним тоном:
– Це Том Хейген. Я дзвоню за дорученням дона Корлеоне.
Амеріго Бонасера відчув, як кава забулькала в нього у шлунку; його наче аж трохи замлоїло. Минуло вже близько року, як він заборгував донові, аби помститися за честь своєї доньки, і за цей час якось поблякло усвідомлення того, що колись доведеться сплачувати борг. Вигляд отих двох закривавлених пик переповнив його такою глибокою вдячністю, що він ладен був зробити для дона що завгодно. Але час підточує вдячність ще швидше, ніж вроду. І тепер Бонасера зробилося зле, як людині, на котру насувалася страшна біда. Він відповів тремтячим голосом:
– Так, я розумію. Я слухаю.
Його вразив крижаний тон голосу Хейгена. Адже консільйорі, хоча й не італієць, завжди був привітною людиною. А тепер він говорив уривчасто й різко:
– Ви повинні віддячити дону, – сказав Хейген. – Він не сумнівається, що ви хочете віддячити. Що ви були б раді мати таку нагоду. За годину, не раніше, а може й пізніше, він опиниться у вашому жалобному закладі й скаже, що треба зробити. Зустріньте його там. Усіх, хто працює у вас, відішліть додому. Щоб не було нікого. Якщо ви не згодні, скажіть одразу, я повідомлю дона Корлеоне. У нього є й інші друзі, що можуть зробити для нього цю послугу.
Амеріго Бонасера майже закричав від переляку:
– Як ви тільки могли подумати, що я відмовлю Хрещеному Батькові? Звичайно, я зроблю все, що він хоче. Я не забув про свій борг. Я зараз же, цієї миті іду до свого закладу.
Хейгенів голос трохи пом’якшав, але все одно звучав дивно.
– Дякую, – промовив він. – Дон ніколи не сумнівався щодо вас. Це я від себе запитав. Зробіть йому сьогодні послугу і можете коли завгодно прийти до мене, якщо у вас буде якийсь клопіт, я обіцяю вам свою дружбу.
Це налякало Бонасера ще дужче. Він перепитав затинаючись.
– Дон сам прийде до мене ввечері?
– Так, – відповів Хейген.
– Значить, дякувати богові, він уже зовсім видужав, – сказав Бонасера. Однак у голосі його звучала запитальна інтонація. Хейген хвильку мовчав. Потім відповів ледь чутно: «Так». У трубці клацнуло, і телефон замовк.
Бонасера кинуло в піт. Він пішов до спальні, змінив сорочку й виполоскав рота. Але не став голитися й міняти краватку. Вдягнув ту саму, у якій ходив цілий день. Зателефонував до свого закладу й наказав помічникові залишитися з родиною небіжчика того вечора в передній залі. А він сам буде зайнятий у робочих приміщеннях. Коли помічник почав розпитувати, Бонасера враз урвав його й звелів робити як сказано. Відтак надягнув піджак від костюма, і дружина, що й досі вечеряла, подивилася на нього здивовано.
– Є робота, – сказав він їй, далі вона не наважилася розпитувати, бачачи вираз його обличчя. Бонасера вийшов із дому і пройшов кілька кварталів до похоронного закладу. Будівля стояла осторонь від інших споруд, на величенькій площині, обгородженій з усіх боків білим парканчиком. З вулиці до задньої частини будинку вів неширокий проїзд – якраз такий, щоб могла проїхати машина швидкої допомоги або катафалк. Бонасера відімкнув ворота й залишив їх розчиненими. А потім широкими задніми дверима зайшов до будинку. Йдучи, бачив, як парадним входом до похоронного закладу вже заходили родичі та друзі чергового небіжчика, щоб віддати йому останню шану.
Багато років тому, коли Бонасера викупив заклад у давнішнього господаря, що вже збирався відійти від справ, перед будинком був ґанок із десяти сходинок, по яких мусили підніматися клієнти, щоб пройти у жалобну залу. Однак через це траплялися прикрі випадки. Старі й недужі, що прагнули віддати шану померлим, хоч плач, не могли зійти по тих сходах, отже, попередній хазяїн піднімав їх на вантажному ліфті – невеликій металевій платформі, прилаштованій знадвору поруч будинку. Цей ліфт був призначений для домовин і трупів. Він одразу спускався в підвал, а там, під будинком, пересувався й піднімався нагору вже в залі, де ставили труну з небіжчиком, отож старі та каліки піднімалися на цій платформі з підвалу просто до труни, а здорові жалобники мусили відсовувати свої чорні стільці, щоб звільнити місце, де розкривалася підлога і виходив нагору ліфт. А потім, віддавши останню шану покійникові, старі чи скалічені родичі й друзі тим самим шляхом крізь вкриту лаком підлогу добувалися на вулицю.