Амеріго Бонасера таке розв’язання проблеми здалося незвичним і скнаристим. Отож він, не пошкодувавши грошей, прибудував парадний вхід, викинув ґанок, і тепер до дверей вів похилий хід. Але ліфт, звісно, залишався, його й надалі використовували для домовин і покійників.
У задній частині будинку, відокремленій від зали, де виставлялася труна, і від приймальних кімнат масивними звуконепроникними дверима, містилася його маленька контора, кімната для бальзамування трупів, комора для трун і надійно замкнена комірчина, де зберігалися хімікати й знаряддя його фаху. Бонасера зайшов до контори, сів за стіл і запалив сигарету «Кемел», хоча вкрай рідко палив у цьому приміщенні. Потім він почав чекати дона Корлеоне.
Чекав із почуттям страшного відчаю. У нього не було ані найменшого сумніву щодо характеру послуг, яких жадали від нього. Уже рік, як «родина» Корлеоне вела війну проти інших «родин» нью-йоркської мафії, і в газетах часто з’являлися повідомлення про різанину між ними. З обох боків уколошкали вже не одного й не двох. І ось тепер «родина» Корлеоне вбила когось дуже значного й хотіла, щоб труп зник безслідно. А хіба є кращий шлях, як поховати його офіційно через зареєстрованого погребника? У Амеріго Бонасера не було ніяких ілюзій щодо наслідків афери, яку він має здійснити. Він стане співучасником убивства. Якщо про це дізнаються, він проведе довгі роки в тюрмі. На його доньку й дружину впаде ганьба, його добре ім’я, Амеріго Бонасера, буде змішане з кривавим болотом війни між бандами мафії.
Бонасера відчував задоволення, викурюючи ще одну сигарету. А потім його обсіли ще жахливіші думки. Коли інші «родини» дізнаються, що він допоміг «родині» Корлеоне, то поставляться до нього як до ворога. Його замордують. Він уже проклинав той день, коли звернувся до Хрещеного Батька з проханням про помсту. Проклинав той день, коли його жінка і дружина дона Корлеоне стали друзями. Проклинав свою доньку, і Америку, і свій власний успіх. Та врешті до нього повернулася надія. А може, все ще обійдеться. Дон Корлеоне – це розумна людина. Певне, він подбає, щоб усе залишилося таємницею. Не треба тільки розпускати нерви. Бо ж, безперечно, ще страшнішим за всі його уявні страхи було б невдоволення дона.
Він почув, як зашаруділи по гравію шини. Його призвичаєне вухо підказало, що вузьким проїздом під’їхала й зупинилася за будинком машина. Він відчинив задні двері, щоб впустити людей до будинку. Всередину ступив огрядний чолов’яга – Клеменца, за ним двоє молодиків вельми грізного вигляду. Не кажучи ні слова, вони обнишпорили всі кімнати, потім Клеменца вийшов. Обидва молодики залишилися біля власника похоронного бюро.
Невдовзі Бонасера почув, що ззаду до будинку під’їжджає важка санітарна машина. З’явився Клеменца, а за ним ще двоє з ношами в руках. Найгірші передчуття Бонасери справдилися. На ношах лежав труп, загорнутий у сіру ковдру; з одного кінця стирчали голі жовті ноги.
Клеменца жестом наказав молодикам, щоб несли ноші в кімнату для бальзамування. А потім знадвору, з темряви до освітленої конторки зайшов ще один чоловік. Це був дон Корлеоне.
За час хвороби дон дуже схуд і тепер рухався якось дивно, ніби сковано. Він тримав капелюха в руці; волосся на його масивному черепі здавалося зовсім ріденьким. Він дещо змарнів, у нього з’явилося більше зморщок проти того, як Бонасера бачив його на весіллі, хоча він і досі випромінював владну силу. Тримаючи капелюха коло грудей, дон звернувся до Бонасера:
– Що ж, старий друже, чи готовий ти зробити мені цю послугу?
Бонасера кивнув головою. Дон рушив у кімнату для бальзамування, куди вже занесли ноші; за ним поплентався й Бонасера. Труп поклали на один із угнутих жолобом столів. Дон Корлеоне ледь помітним порухом капелюха наказав усім вийти з кімнати.
Бонасера прошепотів: