Якось увечері до Конні Корлеоне зателефонувала якась дівчина й спитала Карло.
– Хто говорить? – запитала Конні.
Дівчина захихотіла в слухавку й відповіла:
– Я друг Карло. Я просто хотіла сказати йому, що ввечері не можу з ним зустрітися. Мушу поїхати з міста.
– Ах ти ж повія вошива, – проверещала Конні Корлеоне в слухавку. – Чуєш, вошива шльондра? – ще раз вигукнула Конні. У слухавці клацнуло, її поклали.
Того ж таки дня по обіді Карло ходив на іподром і повертався додому пізно ввечері, роздратований програшем, і напідпитку: тепер він завжди носив при собі пляшку віскі. Тільки-но він переступив поріг, як Конні накинулася на нього з прокльонами. Він, не звертаючи на неї уваги, пішов прийняти душ. Помившись, вийшов голий, витерся на очах у дружини й почав виряджатися, готуючись знову повіятися з дому.
Конні стояла руки в боки; обличчя в неї аж пополотніло й вкрилося плямами від люті.
– Можеш не збиратися. Твоя краля дзвонила й сказала, що не може прийняти тебе ввечері. Ах ти ж бидло задрипане, у тебе стало нахабства давати своїм хвойдам мій телефон. Я прикінчу тебе, паскудо! – Конні кинулася на нього, штурхаючи його і дряпаючи.
Він відсторонив її одним порухом м’язистої руки.
– Чи ти сказилася? – сказав він холодно.
Але вона змогла вгледіти, що він стурбований. Ніби знав, що дівчина, з якою він волочився, могла викинути такого коника.
– Вона просто жартувала знічев’я, – сказав Карло.
Конні продерлася під його рукою і вп’ялася йому нігтями в обличчя. Навдивовижу терпляче Карло знову відіпхнув її. Помітивши, що Карло зважає на її вагітність, розлючена Конні розходилася ще дужче. Вона почувалася неабияк збудженою. Адже скоро їй все буде заборонено. Лікар застерігав її проти сексу на останніх двох місяцях вагітності, а їй не хотілося втрачати короткого часу, що залишився перед тими двома місяцями. Але і бажання завдати Карло фізичного болю також було чимале. А його пригнобленість сповнила її презирливою втіхою. Вона рушила за ним у спальню.
Вона могла помітити, що він злякався, і це сповнило її зловтішною втіхою.
– Сиди вдома. Нікуди ти не підеш.
– Гаразд, гаразд, – відповів Карло, ще роздягнений, у самих трусах. Він любив походжати отак у квартирі, милуючись своєю атлетичною статурою і золотавою засмагою. Конні кинула на нього пожадливий погляд. Карло силувано усміхнувся.
– Може, даси мені, нарешті, хоч перекусити?
Це трохи втихомирило її: чоловік нагадав про обов’язки, принаймні про один із них. Вона була доброю куховаркою – навчилася в матері. Поки на сковороді нагрівалася телятина з перцем, вона покришила овочі, готуючи збірний салат. Тим часом Карло простягся на ліжку, вичитуючи відомості про завтрашні перегони. Час від часу він прикладався до склянки, наповненої віскі.
Конні зайшла до спальні й зупинилася в дверях, ніби без запрошення їй не вільно було підійти ближче.
– Їжа на столі, – озвалася вона.
– Я ще не хочу їсти, – відказав він, не зводячи очей від газети.
– Їжа на столі, – вперто повторила Конні.
– Можеш висипати її собі на с…, – сказав Карло, допив віскі зі склянки й знову налив у неї з пляшки. Він уже немовби забув про неї.
Конні вернулася на кухню й щосили жбурнула тарілками з їжею об зливальницю. Брязкіт розбитого посуду підняв Карло з ліжка. Від вигляду масних плям і патьоків від телятини з перцем на стінах кухні хворобливо охайного Карло прорвало.
– Ану прибери, бо приб’ю на місці, як сучку шолудиву, – зловісно сказав він.
– Не діждешся! – відповіла Конні й підняла руки з скарлюченими, мов пазурі, пальцями, готова роздерти шкіру на його голих грудях.
Карло вийшов у спальню, а за мить вернувся зі складеним удвоє паском у руці.
– Прибери, – наказав він із виразною погрозою в голосі.
Вона не зрушила з місця. Карло замахнувся ременем і стьобнув її по товстому стегну – не дуже сильно, щоб не лишити сліду, однак боляче. Конні відступила до буфета, сунула туди руку, вихопила довгий ніж, яким різали хліб, і підняла його напоготові.
Карло зареготав:
– Ба які ці Корлеоне! У них і жінки – душогуби.
Він поклав на стіл ремінь і ступив до неї. Конні хотіла зустріти його швидким ударом, але важке тіло вагітної жінки уповільнило її рухи, і Карло ухилився від ножа, що цілком насправжки поціляв йому в пахвину. Він легко обеззброїв її й почав бити по обличчю знов не дуже сильно, щоб не лишити слідів на шкірі. Карло бив і бив, а дружина задкувала від нього довкола столу, аж поки він не загнав її у спальню. Конні вп’ялася зубами йому в долоню, він ледве віддер її за волосся. Він бив її по щоках, доки вона не розревлася, як мале дівчисько, від болю й образи. Потім презирливо турнув її на ліжко. Хлиснув віскі прямо з шийки – пляшка ще стояла на нічному столику. Тепер він був уже добряче п’яний, його світло-голубі очі божевільно блищали, і Конні перелякалася не в жарт.