Як не дивно, але Сонні, незважаючи на свій шалений норов, не міг ударити жінку і ще ніколи не вдарив жодної. Не міг також скривдити дитину чи когось беззахисного. Того разу Карло не чинив опору, це врятувало йому життя. Цілковита покора обеззброїла жорстокість. Змалку Сонні мав чуйне серце. Тільки доля згодом зробила його вбивцею.
Але тепер він раз і назавжди відіб’є Карло бажання мордувати дружину, подумав Сонні, звертаючи свій «Б’юїк» на платну дорогу, яка вела з Лонг-Біч через протоку на шосе, що по той бік Джонс-Біч. Тут було менше машин. Він завжди їздив цією дорогою до Нью-Йорка.
Він вирішив, що відішле Конні з охоронцями додому, а сам залишиться й «побалакає» з шуряком. Що буде далі, він не знав. Якщо цей виродок справді побив Конні, він зробить із нього каліку. Але холодний морський вітер дорогою остуджував його лють. Він повністю опустив вікно.
Як завжди, він поїхав по шосе Джонс-Біч-Козвей, бо о цій порі року, та ще й пізно вночі, там майже ніхто не їздив. Можна розвинути шалену швидкість, поки не виїдеш на магістральну трасу з того боку. Але й там рух о цій порі був незначний. Він знав, що швидка їзда хоч трохи зніме з нього небезпечну напруженість. Машина з охоронцями залишилася далеко позаду.
Дорога була погано освітлена, на ній не видніло жодної машини. Далеко спереду Сонні побачив білу будку збирача плати за проїзд. Поруч неї стояло ще кілька будок, але вони працювали лише вдень, коли рух жвавішав. Сонні пригальмував «Б’юїка» і вже почав нишпорити по кишенях, шукаючи монети. Але нічого не знайшов. Видобув гаманець, розкрив його однією рукою й витяг пальцями долар. В’їхав на освітлену ліхтарями площадку, наблизився до будки і з подивом побачив, що проїзд йому закриває автомобіль, а водій, мабуть, розпитував у збирача плати, як йому їхати. Сонні натиснув на сигнал, і друга машина слухняно подалася вперед, звільняючи місце біля віконця.
Сонні віддав митникові долара й зачекав на решту. Йому вже не терпілося скоріше підняти шибку. Вітер із Атлантичного океану вистудив усю машину. Але проклятий митник без кінця колупався зі своєю рештою й навіть випустив її на підлогу, а тоді нахилився підібрати її.
Цієї миті Сонні помітив, що друга машина не поїхала, а ще й досі стоїть на метр-півтора попереду, затуляючи йому проїзд. Тієї ж миті краєм ока побачив, що в затемненій будці з правого боку теж хтось є. Але у нього вже не було часу думати над цим, бо з машини перед ним вийшли двоє й рушили до нього. Збирач плати все ще не з’являвся. І за якусь частку секунди, перш ніж все відбулося, Сонні зрозумів, що йому труба. У цю мить його мозок діяв винятково чітко, бо лють розлетілась і прихована загроза нарешті матеріалізувалась і просвітила його.
Але й тоді, у якійсь інстинктивній волі до життя, його важке тіло вдарилося в дверцята «Б’юїка», ламаючи замок. Чоловік у затемненій будці почав стріляти, і кулі прошили голову й шию Сонні Корлеоне, коли його тіло вивалювалося з машини на дорогу. Двоє спереду теж вихопили пістолети. Чоловік у затемненій будці перестав стріляти, і тіло Сонні Корлеоне осунулося на асфальт, хоча ноги ще були в машині. Обидва чоловіки спереду й собі зробили кожний по пострілу в тіло Сонні Корлеоне, а потім кілька разів ударили підборами, спотворюючи і без того жахливо знівечене обличчя і залишаючи більш персоніфіковані сліди свого ставлення до небіжчика.
За кілька секунд усі четверо – троє вбивць і удаваний збирач дорожнього мита – вже мчали машиною до дороги Медоу-Брук-Парквей на протилежному боці від Джонс-Біч. Шлях їхнім переслідувачам перетинали машина й тіло Сонні. Проте коли охоронці за кілька хвилин під’їхали і побачили труп, їм і так не захотілося розпочинати переслідування. Вони круто розвернули машину й помчали на Лонг-Біч. Коло першого ж телефона-автомата зупинилися, і один подзвонив Хейгену. Сказав навпростець:
– Сонні вбито. Його застукали коло митної будки на виїзді біля Джонс-Біч.
Хейген відповів рівним спокійним голосом:
– Ну, що ж. Їдьте до Клеменци додому і скажіть йому, щоб негайно мчав сюди. Він скаже, що вам робити далі.
Хейген розмовляв по телефону з кухні, де в цей час матуся Корлеоне поралася, готуючи перекуску доньці, що мала під’їхати. Отож він стежив за своїми словами, і стара нічого не помітила. Не те що не могла б помітити, коли б хотіла, але впродовж свого життя з доном вона навчилася не дослухатися. Якщо їй треба знати про якусь прикрість, то їй і так невдовзі скажуть. А якщо це така неприємність, яка її не обходить, то чому б вона мала встрявати. Її цілком задовольняло, що вона не поділяє всіх прикростей чоловіка й синів, бо, зрештою, хіба ж чоловіки ділять жіночі прикрості? Байдуже підігріла каву й накрила на стіл. Знала за власним досвідом, що горе й страх не вгамовують потреби в їжі, зате їжа притупляє горе й страх. Якби лікар спробував заспокоїти її якимись таблетками, вона б напевне розсердилася, але чашка кави й скибка хліба – то інша річ. Звісно, матуся Корлеоне була проста людина.