– Так, так, Томе. Слухай, ми з тобою завжди ладнали. Я вдячний тобі. Розумієш?
– Так, – відповів Хейген. – Ніхто не стане шукати причину того, що трапилося, у вашій сварці, можеш не турбуватися. Я пригляну за цим. – Помовчав, а потім сказав м’яко і підбадьорливо: – Ну, йди вже і потурбуйся про Конні, – і поклав слухавку.
Він навчився від дона ніколи не вдаватися до погроз, але Карло добре все зрозумів: він був на волосину від смерті.
Хейген ще подзвонив Тессіо, наказавши йому прибути негайно на Лонг-Біч. Він не сказав, а Тессіо не спитав чому. Хейген зітхнув. Тепер він мав зробити те, чого найбільше боявся.
Треба розбудити дона, що спочивав під впливом снодійного. Треба сповістити людину, яку він любив понад усе на світі, про те, що не справдив її надій, що не вберіг володіння дона й життя його старшого сина. Треба сказати донові, що все програно, якщо цей хворий чоловік сам не стане до боротьби. Хейген не обдурював себе. Тільки великий дон міг якось виправити становище після такої жахливої поразки. Хейген не став навіть радитися з лікарями дона Корлеоне, це тепер було зайве. Хоч би що сказали йому лікарі, навіть якби заборонили говорити, заявивши, що дону не можна вставати з ліжка під загрозою смерті, він все одно доповів би донові, а потім вчинив так, як той звелить. Не було у нього ніяких сумнівів і щодо того, як поведеться дон. Тепер лікарські висновки не мали жодного значення. Ніщо не мало ваги. Треба викласти дону, і той або візьме командування на себе, або ж мусить наказати Хейгенові визнати поразку й віддатися на ласку п’яти «родин».
І все ж таки, попри всю рішучість, Хейген боявся наступної години. Він намагався підготувати себе. Доведеться одразу ж визнати свою вину. Але якщо картати себе перед доном, це лише збільшить донів тягар. Виказувати своє горе – значить посилити горе дона. Визнавати свої хиби як консільйорі під час воєнних дій – значить примусити дона картати себе за те, що помилився, призначивши непідходящу людину на таку відповідальну посаду.
Отож, Хейген вирішив розповісти про те, що сталося, викласти власні пропозиції, як виправити становище, і потім мовчки чекати. Далі його поведінка мусить бути такою, як забажає дон. Якщо дон захоче, аби він показав, що визнає за собою вину, Том так і зробить, якщо донові захочеться бачити його горе, тоді дасть вихід своїм невтішним емоціям.
Хейген підвів голову, дослухаючись до гудіння моторів. До будинку під’їздили машини. Прибували капореджіме. Спочатку він коротко проінформує їх, а потім підніметься нагору і розбудить дона Корлеоне. Він підвівся, підійшов до шафки з напоями біля столу, видобув склянку й пляшку. Якусь хвилину постояв такий знервований, тримаючи склянку й пляшку в руках і не маючи змоги налити собі випивку з пляшки. Почув, як хтось легенько зачиняє двері до кімнати, і, обернувшись, побачив дона Корлеоне, вперше від часу замаху на його життя повністю одягненого.
Дон пройшов через усю кімнату до свого важкого великого крісла й сів. Посувався він трохи скуто, одяг на ньому висів трохи просторо, але для Хейгена він був таким, як і завжди. Немовби власною волею дон взяв і зняв усі зовнішні ознаки своєї недуги. Його обличчя набуло виразу колишньої сили й рішучості. Він сів, не згинаючи спини, у крісло й сказав Хейгенові:
– Хлюпни мені на саме денце ганусівки.
Хейген миттю поставив свою пляшку, взяв іншу й налив донові й собі міцної рідини з присмаком локриці. Ця селянська саморобна горілка, значно міцніша від тієї, якою торгують по крамницях, – подарунок від давнього приятеля, який щороку надсилав кілька ящиків цього зілля – скільки можна навантажити на невеликий автофургон.
– Дружина плакала у себе в ліжку перед сном, – сказав дон Корлеоне, – з мого вікна я бачив, як у будинок пройшли капореджіме. Зараз північ. Отже, мій консільйорі, розкажи своєму донові те, що всім уже відомо.
Хейген тихо відповів:
– Матінці я не сказав нічого. Коли ви зайшли, я якраз збирався піти до вас, розбудити і все розповісти. Оце б зараз я пішов будити вас.
Дон Корлеоне зауважив непроникно:
– Але мусив спершу випити.
– Так.
– Ну що ж, ти вже вихилив свою чарку. Можеш говорити. – У його голосі відчувався ледь помітний докір Хейгенові за нерішучість.
– На шосе підстрелили Сонні, – сказав Хейген. – На смерть.
Дон Корлеоне моргнув. На якусь мить його залізна воля залишила його, а на обличчі позначилася вся його кволість. Але наступної миті він уже опанував себе.
Він склав долоні на столі й подивився Томові прямо в очі.
– Розкажи мені все, як сталося. – А потім підніс руку: – Ні, почекай, поки зайдуть Клеменца й Тессіо, щоб не повторювати ще раз.