«Родина» Боккікйо зберегла родинні зв’язки аж до четвертого коліна. Колись вона налічувала двісті осіб і опікувалася особливою економікою у своєму закутку Південної Сицилії. Прибутки родина мала з чотирьох чи п’яти млинів, які хоч і не були спільною власністю, однак давали працю, хліб і якийсь мінімальний достаток членам родини. І цього разом із шлюбами між членами їхнього роду виявилося досить, щоб вони одностайно виступали проти всіх ворогів.
У тій місцевості Сицилії ніхто не міг збудувати ані млина, ані греблі, щоб конкурувати з ними. Колись один заможний земельний магнат спробував спорудити млин для власних потреб. Млин згорів. Він викликав карабінерів та представників вищої влади, і ті заарештували трьох чоловіків із родини Боккікйо. Ще до судового розгляду зайнявся й згорів маєток магната. Звинувачення було знято. Через кілька місяців після цього випадку один італійський урядовий високопосадовець прибув на Сицилію й запропонував вирішити проблему постійної нестачі води на цьому острові, спорудивши величезну греблю. За інженерами, що приїхали з Рима, щоб провести необхідні дослідження, стежили всі місцеві жителі з жорстокими обличчями – це були люди з клану Боккікйо. Влада спорудила в тій місцевості спеціальні бараки й поселили у них загони поліції.
Здавалося, ніщо не могло стати на заваді будівництву греблі. У Палермо вже вивантажили обладнання й матеріали. Але на цьому все й зупинилося. Родина Боккікйо зв’язалася з іншими ватажками мафії й заручилася їхньою підтримкою. Важкі машини поламали, що легше – порозкрадали. А депутати мафії в італійському парламенті розпочали кампанію проти ініціаторів цього проекту. Так тривало кілька років; тим часом до влади прийшов Муссоліні. Диктатор наказав побудувати греблю. Наказ не виконувався. Диктатор знав, що мафія може створити загрозу його правлінню, перебравши владу на місцях до своїх рук. Він дав відповідні повноваження керівникові поліції, і той швидко вирішив проблему, кидаючи в тюрми і запроторюючи на острови, де були розташовані концентраційні табори, всіх поспіль. За кілька років він підірвав владу мафії, заарештовуючи всіх запідозрених у зв’язках із мафією. Але в той спосіб зруйнував також багато ні в чому не винних родин.
Боккікйо виявилися настільки войовничими, що вдалися до зброї у боротьбі з цією незмірною силою. Половина з них загинула в збройних сутичках, друга половина була депортована на острови до концентраційних таборів. Від них залишилася якась жменька, коли їм нарешті пощастило влаштувати нелегальний переїзд до Америки пароплавом через Канаду. Прибуло близько двадцяти осіб, і вони оселилися в невеличкому містечку поблизу Нью-Йорка, у долині Гудзону, де, розпочавши із самого низу, згодом придбали автомашини й заснували фірму, що вивозила з міста сміття. Вони почали процвітати, бо не знали конкуренції. А не знали тому, що хтось ламав і палив машини їхніх конкурентів. Одного впертого чолов’ягу, що збивав ціни, знайшли задушеним і захованим у сміття, яке він зібрав за день.
Але з часом хлопці одружувалися – звичайно, на сицилійських дівчатах, – з’являлися діти, і сміттєзбиральної фірми вже було замало для того, щоб поза звичайними витратами ще й мати гроші на дорожчі речі, які пропонувала їм Америка. І ось на додаток Боккікйо стали посередниками і заручниками під час чвар та укладання миру між «родинами» мафії.
Люди з клану Боккікйо вирізнялися якоюсь тупістю, чи, може, вони були просто примітивніші від інших. У всякому разі вони знали свої межі й бачили, що їм не до снаги змагатися з іншими «родинами» мафії в боротьбі за керування хитрішим бізнесом, таким як проституція, азартні ігри, наркотики та підкуп офіційних осіб. Вони були прямі люди, що могли запропонувати хабара звичайному полісменові, але не тямили, як підійти до політикана. У них були лише дві переваги: їхня честь і їхня жорстокість.
Жоден із Боккікйо ніколи не збрехав, ніколи не зрадив. Це було б занадто складно для них. Але Боккікйо також ніколи не забували образи й не залишали її невідплаченою – хоч би яким коштом. І ось цілком випадково вони знайшли для себе «справу», що виявилася для них найприбутковішою.
Коли «родини» по чварах прагнули досягти миру і влаштувати переговори, то зв’язувалися з кланом Боккікйо. Глава клану проводив попередні переговори, домовлявся про заручників. Наприклад, коли Майкл пішов на переговори із Солоццо, один із Боккікйо залишився в «родині» Корлеоне як запорука за Майклове життя, а за цю послугу їм платив Солоццо. Якби Солоццо вбив Майкла, то «родина» Корлеоне позбавила б життя того Боккікйо, котрий був у них заручником. І в цьому разі Боккікйо мстили б Солоццо як винуватцю смерті одного з членів їхнього клану. Боккікйо здавалися такими примітивними, що ніякими карами не можна було зупинити їхньої помсти. Вони не замислюючись ризикували своїм життям. Тому, хто обдурив їх, не уникнути помсти. Отримати заручника від Боккікйо – це однаково, що мати забезпечену золотом валюту.