Отож зараз, коли дон Корлеоне вдався до Боккікйо, щоб розпочати переговори, і домовився про заручників для всіх «родин», які сядуть за стіл переговорів, вже ніхто не міг піддавати сумніву щирість його намірів. Ні про який підступ не могло бути мови. Нарада здавалася такою ж безпечною справою, як весілля.
Отримали заручників і домовилися про зустріч у конференц-залі невеликого комерційного банку, президент якого був у боргу перед доном Корлеоне; навіть частина акцій банку належала донові Корлеоне, хоча їх і виписували на ім’я президента. Президент завжди згадував із приємністю ту хвилину, коли він запропонував донові виписати документ, що підтверджував би факт належності донові Корлеоне частини акцій і виключав можливість будь-якої зради. Однак дон просто жахнувся.
– Я б довірив вам увесь свій капітал, – відповів він президентові, – довірив би вам своє життя й добробут моїх дітей. Мені просто у голові б не вклалося, що ви можете колись обдурити або в якийсь спосіб зрадити мене. Тоді завалиться весь мій світ, вся моя віра у свою здатність оцінювати людей. Безперечно, у мене є свої записи, отже, якби щось сталося зі мною, мої спадкоємці дізналися б, що у вас зберігається дещо для них. Але я певен, що коли б я пішов із цього світу й не міг захистити інтереси своїх дітей, ви б правильно заопікувалися ними.
Президент банку, хоча й не сицилієць, був людиною тонкого розуму. Він прекрасно зрозумів дона. І тепер для нього прохання Хрещеного Батька стало наказом. Отже, у суботу в адміністративній частині банку абсолютно ізольований конференц- зал із глибокими шкіряними кріслами був відданий у розпорядження «родин».
Охорону забезпечувала невелика армія спеціально відібраних людей, вдягнених у форму банкової сторожі. О десятій годині ранку в суботу конференц-зал почали заповнювати люди. Крім представників п’ятьох «родин» Нью-Йорка, прибули ватажки решти десяти «родин» із усієї країни, за винятком Чикаго – цієї шолудивої овечки їхньої отари. Усім уже набридло марно навертати Чикаго на цивілізований шлях, не було ніякої рації запрошувати тих скажених псів на таку відповідальну конференцію.
У залі окремо поставили напої та перекуску. Кожний представник мав право привести із собою одного помічника. Більшість донів прибули з консільйорі, отже, у залі була певна кількість молодих людей. Том Хейген був одним із цих небагатьох і єдиний не сицилієць. На нього постійно позирали, як на білу ворону.
Хейген знав, як йому слід триматися. Він не говорив і не посміхався, дбав про свого боса дона Корлеоне з усією шанобливістю, з якою відданий граф-фаворит дбає про свого короля, подавав йому склянку з прохолодним напоєм, підносив вогонь до сигари, підсовував ближче попільничку – з повагою, але без запопадливості.
Хейген єдиний у залі знав, чиї портрети висять на обшитих темним деревом стінах. Це були переважно олійні портрети визначних фінансистів. На одному міністр фінансів Гамільтон. Хейген не міг утриматися від думки, що Гамільтон, вочевидь, схвалив би ідею проведення цієї мирної конференції в банку. Ніщо не діє так протверезливо й не робить дохідливішими логічні докази, як атмосфера, що нагадує про гроші.
Збиралися між дев’ятою тридцять і десятою годиною. Оскільки дон Корлеоне як ініціатор мирних переговорів до певної міри міг вважатися господарем, він прибув найперший; однією з багатьох його чеснот була пунктуальність. Другим прийшов Карло Трамонті, що зробив своєю імперією південну частину Сполучених Штатів. Це був доволі показний, вродливий чоловік середнього віку, високий, як на сицилійця, з темною засмагою, ретельно вбраний і поголений. Трамонті був схожий на італійця. Він швидше скидався на одного з тих мільйонерів, що їхні знімки біля дорогих яхт друкують у журналах. «Родина» Трамонті жила з азартних ігор, і ніхто, зустрівши її дона, не міг собі уявити, з якою жорстокістю йому довелося відвойовувати свою імперію.
Емігрувавши із Сицилії ще хлопцем, він осів у Флориді, де й змужнів, працюючи на об’єднання американських аферистів із невеликих південних містечок, яке контролювало гральні заклади. Ці вельми рішучі люди користувалися підтримкою не менш рішучих відповідальних осіб у поліції. Їм ніколи й на думку не спадало, що їх зможе витіснити отакий простак-іммігрант. Вони виявилися просто не готові відповісти на його жорстокість і не стали змагатися з ним, бо винагорода, про яку йшлося, на їхню думку, не варта була такого кровопролиття. Трамонті схилив поліцію на свій бік, запропонувавши їй більшу пайку в прибутках, і винищив тих червонопиких хуліганів, що так бездарно провадили всю справу. Саме Трамонті встановив зв’язки з Кубою і режимом Батісти, а потім щедро вклав гроші в розбудову пляжів, гральних закладів і публічних домів у Гавані, щоб заманити гравців із американського материка. Тепер Трамонті вже давно став мультимільйонером і власником одного з найшикарніших готелів у Майамі.