Клівлендський синдикат – можливо, один з наймогутніших у Сполучених Штатах серед тих, чий бізнес – винятково азартні ігри, – представляв літній чоловік із розумним виразом худого обличчя й з білою, як сніг, головою. Його називали – звісно, не в очі – «євреєм», бо він оточив себе не сицилійськими помічниками, а євреями. Ходили чутки, що він радий би призначити єврея своїм консільйорі, тільки не наважувався. У всякому разі, якщо «родину» дона Корлеоне завдяки Хейгенові знали як «ірландську банду», то «родину» дона Вінсента Форленци знали як «єврейську родину», але в цьому випадку було більше правди. Проте він керував організацією дуже успішно; відомо було, що Форленцу не замлоїть від вигляду крові, незважаючи на тонкі, ніжні риси обличчя. Він кермував залізною рукою, одягненою в оксамитну політичну рукавичку.
Представники п’яти «родин» Нью-Йорка з’явилися останніми, і Тома Хейгена вразило, наскільки вони були імпозантнішими, респектабельнішими, ніж оте «село» – дони з периферії. По-перше, всі п’ятеро нью-йоркських донів, за давньою сицилійською традицією, були «людьми з черевом», що образно означало владу та хоробрість, а буквально – огрядність, немовби перше й друге неодмінно поєднувалося, як воно, здається, і траплялося в Сицилії. П’ятеро нью-йоркських донів були опасистими, м’язистими чоловіками з лев’ячими гривами, масивними рисами обличчя, м’ясистими носами, товстими губами, пухкими відвислими щоками. Не були вони ані добре голені, ані старанно вбрані – мали вигляд ділових людей, котрих не цікавлять такі дурниці, як марнославство.
Прийшов Антоні Страччі, що контролював район Нью-Джерсі й доки в західній частині Манхеттена. Він прибрав до рук гральні кубла у Нью-Джерсі й мав значний вплив в апараті демократичної партії. Парк його вантажних машин давав великі прибутки насамперед тому, що шофери їздили з великими перевантаженнями, не боячись шляхової інспекції. Ці вантажні машини допомагали розбивати дороги, а потім його шляхово-будівельна фірма, яка мала вигідні контракти з урядовими установами, ремонтувала пошкоджені дороги. Чиє серце не потішилося б, спостерігаючи таку вправність, коли одна вигідна «справа» породжує другу. Страччі також був людиною старих традицій і ніколи не заробляв на проституції, але оскільки його бізнес зосередився коло портів, він просто-таки не міг не втягтись у торгівлю наркотиками. З-поміж п’яти нью-йоркських родин, що виступали проти Корлеоне, його здавалася найслабкішою, але найкраще зорганізованою.
«Родина», очолювана Оттіліо Кунео, контролювала північну частину штату Нью-Йорк – організовувала незаконний в’їзд італійських іммігрантів до Сполучених Штатів із Канади, володіла всіма гральними закладами в цій половині штату Нью-Йорк і мала вирішальне слово під час отримання ліцензій на відкриття іподромів. Кунео обеззброював своєю зовнішністю: він мав кругле обличчя сільського пекаря; його легальним бізнесом була велика молочарська компанія. Кунео належав до людей, що люблять дітей і завжди носять повні кишені цукерок, сподіваючись дати втіху комусь із власних численних онуків або неповнолітніх нащадків своїх колег. Він носив круглий м’який капелюх із опущеними вниз крисами, мов у жіночого капелюшка, від чого обличчя видавалося ще повнішим та круглішим і набувало хитрувато-веселого виразу. Він став одним із небагатьох донів, яких ні разу не заарештовували і про характер діяльності яких ніхто й не підозрював. Навіть більше, він став членом багатьох громадських комітетів, а комерційна палата Нью-Йорка одного разу голосуванням визнала його «Найкращим бізнесменом штату Нью-Йорк».
Найближчим союзником «родини» Татталья був дон Еміліо Барціні. Йому належали деякі з гральних кубел у Брукліні й у Квінсі. Заробляв він і на проституції. Цей вольовий чоловік неподільно панував на Стейтен-Айленді. Володів також кількома спортивними тоталізаторами при стадіонах у Бронксі й Вестчестері. Не цурався й торгівлі наркотиками. Встановив тісні зв’язки з Клівлендом і Західним узбережжям, був одним із тих кмітливих діляг, що вже зацікавилися Лас-Вегасом і Ріно – відкритими містами Невади. Він також мав свої капітали в Майамі-Біч і на Кубі. Після «родини» Корлеоне він був, можливо, найсильнішим у Нью-Йорку, а отже, і в країні. Його вплив сягав навіть Сицилії. Він не цурався будь-якого незаконного бізнесу. Казали, що він простягав свої пазурі навіть до Волл-стрит. Від самого початку війни підтримував «родину» Татталья грошима і впливом. Саме він мріяв відтерти дона Корлеоне як наймогутнішого і найвпливовішого лідера мафії в Сполучених Штатах і перебрати собі частину його імперії. Барціні був дуже подібний до дона Корлеоне, проте сучасніший, діловитіший, пронозуватіший. Його ніколи не обзивали «вусатим ведмежатником», він довіряв молодим ватажкам і допомагав їм просуватися вгору. Володіючи величезним особистим впливом, був, проте, холодний, не мав теплоти дона Корлеоне у взаєминах із людьми. Здавалося, на сьогодні Барціні тішився серед присутніх найбільшою повагою.