Барціні скінчив, і запала тиша. Позиції визначилися: до «статус-кво» не може бути вороття. Але найважливішим стало те, що, відповідаючи дону Корлеоне першим, Барціні дав зрозуміти: якщо не укладуть миру, він відверто приєднається до Татталья у його війні проти Корлеоне. До того ж він забив неабиякий гвіздок: їхнє життя, їхні прибутки залежать від взаємних послуг. Відмова в допомозі вважається агресивним актом. Ніхто не звертається по допомогу без крайньої потреби, і тому не годиться легковажити відмовляючи.
Нарешті дон Корлеоне вирішив відповісти:
– Друзі, – сказав він, – не тому я відмовив, що хотів зробити прикрість. Ви всі мене знаєте. Чи відмовлявся я коли-небудь зробити послугу? Це просто не в моїй натурі. Але у тому випадку мені довелося відмовити. Чому? Бо я переконаний: у майбутньому наркотики згублять нас. У нашій країні надто гостро реагують на цю справу. Це нам не віскі, чи гра на гроші, чи навіть жінки, що приваблюють всіх людей, і лише бонзи з церкви й уряду забороняють такі втіхи. Проте наркотики небезпечні для всіх, хто з ними пов’язаний. Вони можуть завдати шкоди всьому нашому бізнесу. І ще мушу сказати: мене дуже тішить ваша думка про мою владу над суддями та юстицією, і я сам відчував би радість, якби воно справді було так. І я справді маю деякий вплив, але чимало тих, хто поважає мої поради, можуть утратити цю повагу, якщо до наших стосунків домішаються наркотики. Вони бояться встрявати в таке діло, воно їм дуже не до вподоби. Навіть полісмени, що помагають нам, де йдеться про азартні ігри тощо, відмовляться допомагати, коли йтиметься про наркотики. Отже, просити мене зробити таку послугу – це однаково, що просити мене завдати собі шкоди. Але я згоден навіть на це, коли всі ви вважаєте, що так треба для залагодження всіх інших справ.
Коли дон Корлеоне закінчив, напруження в залі значно розрядилося. Дони перемовлялися між собою, перешіптувалися. Він зробив поступку у важливому питанні. Він надаватиме свою протекцію будь-якому організованому бізнесу з наркотиками. Власне, він майже цілком згоджувався з первісною пропозицією Солоццо, якщо тільки цю пропозицію підтримає всеамериканська рада, що зібралася тут. Було зрозуміло, що він ніколи не встряне безпосередньо в контрабанду й розповсюдження наркотиків, а також не стане вкладати свої гроші в таку справу, хоч і використовуватиме свій вплив у юридичних колах для протекції. І все ж це була величезна поступка.
Слово для відповіді взяв дон із Лос-Анджелеса – Френк Фальконе.
– Ми не можемо утримати своїх людей від цієї справи. Вони самі влазять у неї й потрапляють у халепу. Неможливо втриматися, бо це діло надто грошовите. Отже, виявилося б ще небезпечніше, коли б ми самі не взялися за наркотики. Принаймні, якщо вже ми будемо таку справу контролювати, то зробимо це краще, організованіше, і воно завдаватиме менше клопоту. Це не настільки вже й погана справа, але потребує контролю, потребує протекції, організації, ми не можемо дозволити собі такого становища, аби всі робили, що їм заманеться, мов банда анархістів.
Дон із Детройта, який найближче з усіх присутніх стояв до позиції свого друга Корлеоне, також виступив проти нього в інтересах справи:
– Я не вірю в наркотики, – заявив він. – Кілька років я вже плачу своїм людям надбавку, щоб вони не встрявали в цю справу. Але ніщо не допомагає. Як не один, то другий підходить до них із пропозицією: у мене є порошок, поклади три-чотири тисячі, заробимо на розповсюдженні п’ятдесят тисяч. Хто ж може відмовитися від таких прибутків? І люди настільки захоплюються цим стороннім заробітком, що занедбують справи, за які я їм плачу. Наркотики дають великі гроші. І прибутки від них дедалі більшають. Неможливо зупинити їх розповсюдження, отже, ми мусимо взяти цю справу під свій контроль і тримати його в межах пристойності. Я не хочу, щоб їх провадили поблизу шкіл, щоб продавали дітям. Це ганьба. У своєму місті я намагатимуся обмежити розповсюдження наркотиків тими районами, де живуть негри й кольорові. Це найкраща, найспокійніша клієнтура, та й усе одно – це бидло. У них немає поваги до своїх дружин або своїх сімей і навіть до себе самих. Кат їх бери, хай занапащають свої душі наркотиками. Але щось треба зробити, ми не можемо просто дозволяти людям діяти, як їм заманеться, і підставляти нас під удар.