Виступ детройтського дона зустріли голосним шепотом схвалення. Він поцілив у самісіньку суть. Навіть за особливу плату людей не можна утримати від торгівлі наркотиками. Щодо зауваження про дітей, то це вже його надмірна чутливість. Ну хто таки продаватиме наркотики дітям? Звідки в дітей візьмуться гроші? А щодо зауваження про кольорових, то його ніхто й не слухав. Негрів взагалі не брали до уваги, їх ніхто й не вважав за суспільну силу. Вони дозволяли суспільству нехтувати собою, і це зайвий раз свідчило, що на них не варто зважати, а нагадавши про них, дон із Детройта тільки показав, що він ухиляється до другорядних моментів.
Виступили всі дони. Усі засуджували торгівлю наркотиками як брудну справу, що може накоїти лиха, але погоджувалися, що їй, на жаль, нема як запобігти. Просто цей бізнес дає скажені гроші, отже, все одно з’являться люди, які візьмуться за нього, – така вже людська натура.
Нарешті домовилися: торгівлю наркотиками дозволити, а дон Корлеоне надаватиме їй на Сході певної юридичної протекції. Оптові операції, очевидно, мали взяти на себе «родини» Барціні й Татталья. Покінчивши з цією справою, нарада могла розглянути інші питання, що викликали загальний інтерес. Належало вирішити багато складних проблем. Ухвалили, що Лас-Вегас і Майамі залишаються вільними містами, у яких за бажанням можуть розгортати операції всі «родини». Цим містам, як визнавали всі, належало майбутнє. Домовилися також, що там не слід дозволяти дрібного хуліганства, всіх дрібних злочинців слід прогнати звідти. Ухвалили, що у важливих випадках, коли треба здійснити смертний вирок, який, проте, міг би викликати небажану хвилю громадського обурення, звертатися за дозволом до цієї поважної ради. Погодилися утримувати своїх озброєних людей від кривавих чвар та актів помсти з особистих мотивів. Ухвалили, що «родини», коли треба, робитимуть одна одній різні послуги, як-от відрядження фахівців для виконання смертних вироків, технічна допомога в підкупі юстиції, яка у певних випадках буває доконечною. Ці неформальні переговори на найвищому рівні забирали багато часу, і довелось робити перерву на обід, щоб тут-таки в залі трохи випити й підкріпитися біля буфету. Нарешті дон Барціні спробував закрити засідання.
– Отже, все вирішено, – заявив він. – Ми встановили мир, і дозвольте мені висловити мою повагу донові Корлеоне, що його ми всі знаємо вже багато років як людину слова. Якщо виникнуть ще якісь розбіжності, ми можемо зібратися знову; немає сенсу вдруге припускатися таких дурниць. Зі свого боку, я радий, що ми пішли по новому і свіжому шляху і що все владналося.
Лише Філіпп Татталья був трохи стурбований. Вбивство Сантіно Корлеоне зробило його найуразливішою постаттю серед усіх присутніх у тому випадку, якщо знову спалахне війна. І він уперше виголосив довгу промову.
– Я згоден із усім, що тут ухвалили, і готовий забути нещастя, що судилося мені. Але мені б хотілося почути ясні запевнення від Корлеоне. Чи не замислить він якоїсь особистої помсти? З часом, коли його позиції, можливо, стануть міцнішими, чи не забуде він, що ми заприсяглися в дружбі? Звідки мені знати; ану ж через три-чотири роки він вирішить, що з ним обійшлися не по правді, що його проти власної волі схилили до угоди, і відкине цю угоду? Невже нам доведеться постійно остерігатися один одного? Чи справді це буде мир не тільки в справах, а й у душі? Чи дасть Корлеоне нам усім свої запевнення, як ось я даю їх зараз?
Саме тоді дон Корлеоне виголосив промову, яку довго пам’ятатимуть і яка підтвердила його становище найдалекогляднішого з-поміж них усіх, найщедріше наділеного здоровим глуздом і вмінням поцілити в саму суть справи. Його карбована фраза стала по-своєму такою ж відомою, як і «залізна завіса» Черчилля, хоча вона дісталася широкої громадськості лише через десять років.
Вперше він говорив до зборів, підвівшись із крісла. Невисокий, трохи схудлий після своєї «недуги» – можливо, тепер ясніше ніж будь-коли стало видно, що йому вже шістдесят, однак, поза всякими сумнівами, до нього повернулася колишня фізична міць і гострота розуму.
– Що б за люди були з нас, якби ми не керувалися здоровим глуздом, – заявив він. – У такому випадку ми виявилися б не кращі за хижих звірів у джунглях. Але ми наділені розумом, ми можемо доводити один одному, що треба, ми можемо й самі добирати, що й до чого. Ну навіщо заводив би я ще раз усю цю колотнечу? Мій син мертвий, це моє нещастя, і я маю пережити його сам, не вимагаючи, щоб невинний світ навколо мене страждав разом зі мною. Отже, я даю слово честі, що ніколи не намагатимуся помститися. Ніколи не стану копатися в минулому. Я залишу ці стіни з чистим серцем.