Коли минуло шість місяців, навідався Том Хейген, щоб побачити, як їй ведеться. Щомісяця вона отримувала чек на шістсот доларів, на додаток до її платні. Хейген пояснив, що треба вказати джерело, з якого нібито надходили ті гроші, і попросив її підписати доручення на його ім’я, щоб він мав змогу належно розпоряджатися грішми. Він також пояснив їй, що суто символічно вона вважатиметься власницею п’яти процентів акцій готелю, у якому працювала, їй доведеться пройти через юридичні формальності, передбачені законодавством штату Невада, але про все те подбають за неї, і їй перепаде мінімум клопоту. Проте без його згоди Люсі не повинна розпатякувати про цю домовленість. Вона буде юридично захищена з усіх боків, і її гроші будуть забезпечені. Якщо до неї звернуться представники правоохоронних органів, хай вона просто переадресує їх на свого адвоката, і її залишать у спокої.
Люсі погодилася. Вона розуміла, про що йдеться, але не мала заперечень проти того, як її використовували. Це мало вигляд резонної послуги. Але коли Хейген попросив її приглядати за тим, що відбувається в готелі й навколо нього, приглядати за Фредді та його босом, котрий як основний власник акцій заправляв справами готелю, Люсі відповіла:
– Ой, Томе, чи ти хочеш, щоб я шпигувала за Фредді?
– Його батько непокоїться долею Фредді, – осміхнувся Хейген. – Він надміру заприятелював із Моу Гріном, і ми хочемо бути певними, що він не встряне в якусь халепу.
Він не став пояснювати їй, що дон підтримував будівництво цього готелю в лас-вегаській пустелі не лише для того, аби надати притулок своєму синові, а хотів тут отаборитися й започаткувати новий великий бізнес.
Саме невдовзі після цієї бесіди доктор Джуліс Сігал став працювати лікарем у готелі. Він був вельми худий, красивий та привабливий і здавався надто молодим як для лікаря, принаймні так вважала Люсі. Вона познайомилася з ним, коли у неї на руці, біля зап’ястка, вискочила ґуля. Та ґуля непокоїла її кілька днів, аж поки вона не пішла у кабінет лікаря у своєму готелі. У приймальні сиділи дві дівчини з тих, що танцювали в кабаре, і плескали між собою. Вони були «персиковими блондинками», з тих красунь, що їм Люсі завжди заздрила. Дівчатка мали ангельський вигляд. Проте одна з них заявила:
– Клянусь тобі, якщо ще раз підхоплю трипер, я кину ці танці.
Коли доктор Джуліс Сігал прочинив двері й жестом запропонував одній із танцюристок зайти, Люсі намірилася піти звідси, і, якби це виявилося щось більш особисте і серйозніше, вона б так і вчинила. На лікареві були слакси і сорочка з відкритим комірцем. Окуляри у роговій оправі та його спокійні стримані манери дещо поліпшували враження, проте він мав неофіційний вигляд, а, як чимало старомодних людей, Люсі вважала, що медицина і фривольна розхристаність несумісні.
Коли вона нарешті опинилася в кабінеті, його впевнена манера триматися розвіяла остаточно всі її побоювання. Він майже не говорив, але водночас і не був брутальний, виявляв уважність, не поспішав. Коли вона спитала його про ґулю, він терпляче пояснив їй, що то досить звичайне фіброзне утворення, воно ні в якому разі не може виявитися злоякісним чи давати привід для серйозного занепокоєння. Він узяв важкий медичний посібник і наказав:
– Витягніть вперед вашу руку.
Вона слухняно випростала руку. Він уперше посміхнувся до неї.
– Я позбавлю себе гонорару за хірургічну операцію, – пояснив він. – Я просто трісну по ґулі оцією книжкою, і вона розійдеться. Вона може знову набрякнути, але якщо я робитиму операцію, то це коштуватиме всіх ваших грошей, поза тим доведеться ще й перебинтовувати руку та й матимете інші незручності. Ну то як, згоджуєтеся?
Вона усміхнулася. Невідомо чому, але Люсі цілковито довіряла йому.
– Погоджуюся, – відповіла вона. Наступної миті Люсі зойкнула, коли він із силою опустив важкий медичний фоліант на її зап’ясток. Ґуля майже повністю розійшлася під шкірою.
– Що, справді було дуже боляче? – запитав він.