– Аякже, – погодився Майкл. – Але це не значить, що він їй розповідає про все, крім того, ти знаєш, що у нього є причини довіряти їй. Не тому, що вони побралися і вона його дружина. А тому, що вона народила йому чотирьох дітей за тих часів, коли їх виростити було нелегко. Вона доглядала й охороняла, коли його підстрелили. Вона вірила йому. Сорок років він був у неї на першому місці. Коли ти зробиш усе це для мене, і я тобі теж розкажу дещо таке, чого б ти, може, воліла й не чути.
– Ми повинні жити в оселі?
Майкл підтвердив.
– У нас з’явиться свій будинок. Буде непогано. Мої старі не настирливі. Житимемо, як нам до вподоби. Але, поки все налагодиться, мені треба жити в оселі.
– Бо жити поза нею тобі небезпечно? – запитала Кей. Вперше за весь час, що вона його знала, Майкл розсердився. Відчувалася холодна лють, якої він не виказав ні жестом, ні зміною голосу. Але крижаний холод віяв від нього, як сама смерть, і тоді Кей зрозуміла, що саме цей холод стане причиною, якщо вона змушена буде вирішити не виходити за нього заміж.
– Ти набралася цих дурниць із кіно та газет, – сказав Майкл. – У тебе хибні уявлення про мого батька й про «родину» Корлеоне. Я тобі дам останнє пояснення, але воно справді буде останнє. Мій батько – бізнесмен, який намагається забезпечити свою дружину, дітей і тих друзів, які можуть йому колись знадобитися в скруті. Він не визнає правил того суспільства, у якому ми живемо, бо ці правила прирекли б його на життя, не гідне людини його вдачі – людини надзвичайної енергії й сили волі. Ти повинна зрозуміти, що він вважає себе рівним усім великим людям, таким як президенти, прем’єр-міністри, члени Верховного Суду, губернатори штатів. Він не згоден жити за правилами, які встановили інші, правилами, що прирікають його на животіння. Його остаточна мета – увійти в це суспільство, але з певною силою, бо суспільство, по суті, не захищає тих своїх членів, що не мають власної сили. А доти він діє згідно з власним етичним кодексом, який вважає значно вищим від юридичних норм, що визначають поведінку суспільства.
Кей втупилась у нього, не ймучи віри.
– Але ж це безглуздо? А коли б усі думали так само? Як би взагалі могло існувати суспільство? Ми б повернулися до часів печерної людини. Майкле, невже ти справді віриш у те, що говориш?
Майкл засміявся.
– Я лише пояснюю тобі, у що вірить мій батько. Зрозумій лише, що він діє не безвідповідально, як можуть казати. Просто він не належить до суспільства, котрого не створював. Він не божевільний жахливий убивця з автоматом, як це тобі здається. Він по-своєму відповідальна людина.
– А у що віриш ти? – тихо запитала Кей.
Майкл стенув плечима і сказав:
– Я вірю у свою родину. Вірю в тебе й у сім’ю, яку ми, можливо, створимо. Я не хочу покладатися на суспільство, – мовляв, воно потурбується про нас, – і не збираюся віддавати свою долю в руки людей, які тільки й уміють, що збити групу виборців, які голосуватимуть за них. Але так довго не буде. Часи мого батька минулися. Уже неможливо робити те, що робив він, хіба свідомо йдучи на великий ризик. Хочеться нам чи ні, а «родина» Корлеоне мусить приєднатися до суспільства. Але на той час я б хотів мати досить могутності, тобто грошей та інших цінностей. Я б хотів, якщо буде така можливість, якнадійніше забезпечити наших дітей, перш ніж робити цей великий крок.
– Але ж ти пішов добровольцем воювати за свою країну. Ти був героєм війни. Що ж примусило тебе так змінитися? – допитувалася Кей.
– Так ми ні до чого не добалакаємося, – заявив Майкл. – Ну, може, я справді один із тих старомодних консерваторів, яких чимало у твоєму містечку. Я мушу дбати про себе сам. Бо уряд насправді не дуже багато робить для свого народу, повинен був би робити, але ж насправді це не так. Можу лише сказати, що я мушу допомагати батькові, мушу бути на його боці. А тобі треба вирішити, чи хотіла б ти пристати на моє. – Він посміхнувся їй. – Здається, я даремно завів розмову про одруження.
Кей поправила постіль.
– Не знаю, як там одруження, але я не мала нікого протягом двох років і не збираюся так легко відпускати тебе. Ану йди сюди, Майкле!
Коли вони вже знову були в ліжку, в темряві, вона прошепотіла:
– Ти віриш, що я нікого не мала відтоді, як ти зник?
– Вірю, – запевнив Майкл.
– А ти? – спитала вона ще тихше.