– Гей, хлопче, ти навмисне затягуєш, щоб зірвати понадурочні? – під’юджував його Джоні.
– Без своєї мандоліни мені якось не по собі, – зізнався Ніно. Джоні якусь мить подумав, а тоді сказав:
– Візьми в руку оту твою склянку з пійлом.
Здається, це вирішило проблему. Ніно, співаючи, і надалі потягував із склянки, але ж співав добре. Джоні співав легко, не напружуючись, його голос просто танцював навколо основної мелодії, яку вів Ніно. Такий спів не давав йому емоційної втіхи, але ж він і сам чудувався своїй технічній майстерності. Що не кажіть, а десять років співочої кар’єри його дечого навчили.
Коли настала черга дуету-змагання, яким закінчувалася платівка, Джоні заспівав на повний голос, і, коли скінчили, його голосові зв’язки заболіли. Остання пісня захопила музикантів, що нечасто трапляється з цими зачерствілими професіоналами. Вони тупотіли і гупали об підлогу інструментами, що мало означати схвальні оплески. А барабанщик вибив дріб.
Із зупинками й обговореннями вони попрацювали майже чотири години. Коли завершили, Едді Нейлс підійшов до Джоні й спокійно промовив:
– Ти дуже добре звучиш, хлопче. Може, ти готовий записати платівку? У мене є нова чудова для тебе пісенька.
Джоні заперечливо схитнув головою.
– Перестань, Едді, не під’южджуй мене. До того ж за пару годин я так захрипну, що й говорити не зможу. Як ти гадаєш, нам ще багато треба буде доводити із сьогоднішнього запису?
– Ніно треба буде завтра прийти в студію, – замислено відповів Едді. – Він подекуди партачив. Але він співав значно краще, ніж я сподівався. Щодо тебе, то я скажу звукооператорам, щоб почаклували там, де мені не подобається. Гаразд?
– Гаразд, – погодився Джоні. – А коли я зможу прослухати відбиток?
– Завтра ввечері, – відказав Едді. – Ти будеш вдома?
– Так, – підтвердив Джоні. – Дякую, Едді. До завтра.
Він взяв Ніно за руку і вийшов з ним із студії. Вони подалися не до Джині, а до його будинку.
Уже настало пізнє пообіддя. Ніно все ще був добряче напідпитку. Джоні велів йому піти під душ, а потім прилягти перепочити. Об одинадцятій ввечері їм треба бути на великій забаві.
Коли Ніно прокинувся, Джоні пояснив йому:
– Ця вечірка влаштовується в «Клубі Самотніх Сердець», де збираються кінозірки. Оті вертихвістки, що там будуть, то все дами, яких ти бачив у кіно, мільйони хлопців дали б на відсіч праву руку, щоб переспати з котроюсь із тих чарівних королев. Збираються вони на забаву з єдиною надією, що, може, комусь заманеться поволочитися за ними. Чому так? Бо ті підстаркуваті зірки вже зголодніли за цим ділом. І як кожній дамі, їм хочеться, щоб це було з певним шиком.
– А що з твоїм голосом? – поцікавився Ніно, бо Джоні говорив майже пошепки.
– Це трапляється щоразу, як я трохи поспіваю. Тепер уже я з місяць не зможу співати. Але хрипкість за пару днів минеться.
– Кепські справи, га? – запитав Ніно співчутливо. Джоні стенув плечима.
– Слухай, Ніно, не надирайся сьогодні ввечері. Ти маєш довести цим голлівудським шльондрам, що мій друг-пейзан не слабак по чоловічій лінії. Бо тобі доведеться з декотрими зійтися поближче. Не забудь, окремі екземпляри з-поміж них вельми вправні й можуть таки примусити викластися. Зрештою, непогано мати привабливий вигляд, коли зіб’єш з неї пиху.
– Я завжди привабливий, – сказав Ніно, наливаючи собі віскі. Він осушив склянку і, посміхаючись, запитав:
– Не жартуючи, справді, ти можеш познайомити мене з Діною Данн?
– Не переймайся, – застеріг його Джоні, – все це буде не так, як ти собі уявляєш.
«Клуб Сердець Самотніх голлівудських кінозірок» (так назвала його здібна кіномолодь, для якої відвідування було обов’язковим) збирався ввечері по п’ятницях в оплачуваному студією розкішному будинку Роя Макелроя, представника по зв’язках з пресою, а точніше, радника по зв’язках з громадськістю кіностудії «Вольц інтернешнл філм корпорейшн». Хоча публічні вечірки відбувались у домівці Макелроя, фактично ідея належала практичному розумові самого Джека Вольца. Дехто з його кінозірок, на яких він робив гроші, вже старілися і без спецосвітлення й майстерності геніальних гримерів не могли приховати свій вік. Отже, мали клопіт. Поза тим, до певної міри вони були вибиті з колії і фізично, і духовно. Вони вже не могли «закохатися». Не могли напустити на себе роль жінки, переслідуваної залицяльниками. Їх посіла надмірна гордовитість – через гроші, через славу, через колишню вроду. Вольц влаштовував такі вечірки, щоб їм легше було підчепити коханців-гастролерів на одну ніч, котрі, якщо вони мали для цього здібності, могли перекваліфікуватися на постійних партнерів по ліжку і таким чином прокладати собі кар’єру. Оскільки забави подеколи переходили в скандальні сексуальні вакханалії, що призводили до ускладнень із поліцією, Вольц вирішив влаштовувати розваги в домівці радника по зв’язках із громадськістю, який таким чином завжди був напохваті, щоб залагодити справу, піднести хабара журналістам та поліцейським і не допустити до розголосу.